І все ж лежиш, наче в романі письменника, якого встигла розлюбити, наче в мистецтві, що відмирає, розкошуючи похіттю та власним розтлінням; немов уже віддалася, ще не віддавшись, але знаючи, що це замишляється, доведено, неминуче. Як тоді, коли він узяв тебе на цвинтарі і написав «Любов серед могил». А тобі не сподобалось: цебто не сподобався вірш, а не любов.
Щоб жить, треба бути філософом. Це означає: треба не кохати.
Сльози жалю до себе самої, рука, схована в соромітному волоссі. Перенесення епітетів. Випалюй і винищуй, забороняй, скасовуй, руйнуй. Я не повернуся. Така, як є.
І Кетрін лежала, щось складаючи, сама розкладена, пишучи і описана, тут і завтра, у високій траві нового потаємного місця, яке вона собі знайшла. Молодий темноволосий труп з гірко викривленими губами; руки вздовж тіла, дію замінює думка про дію; у своїй неперевершеній білизні, очі за чорними віконницями.
Де все перевертається; звідки нема повернення. Чорна діра, чорна діра.
Така нерухомість, безвілля; недосяжна тінь; і водночас така сила і така врівноваженість.
Все ще не відчувалося і найменшого подмуху вітру, коли Пітер, який півгодинним перебуванням серед дикої прпроди анітрохи не розвіяв своєї нудьги, почав опускатися назад до товариства. Вони разом з річкою зникли з очей, коли сходив безладно усіяним валунами схилом до стада великих, слоноподібних валунів, що сягало аж до стрімчака. Зблизька валуни були неправдоподібно величезні. Між ними де-не-де розрісся чагарник. Треба було вертатися, шукати проходу. Наче в природному лабіринті, хоча стрімчаки за спиною допомагали приблизно визначити, в який бій іти, Пітер недооцінив відстань, козяча стежка мусила відхилитись од річки далі, ніж він думав. І тут він мало не наступив на змію.
Не встиг роздивитись, як вона зникла. Це мусила бути гадюка. Коли він повернеться і розповість про це, вона неодмінно стане гадюкою. Йому пощастило відірвати пагін від розрослого чагаря, і далі він рушив обережніше, водячи перед собою зеленою мітлою, наче міношукачем. Аж раптом його коротке випробування скінчилося. Він надибав на стежку, що спускалася вниз до річки, вона була заросла й покручена, але вела в потрібному напрямі. Ярдів на двісті-триста нижче він побачив верхівку Аннабелиного бука. Стежка стала похилішою й в’юнилася поміж масивних валунів, які містили слюду й поблискували на сонці. Враз, у затінений прохід між двома мегалітами, футів на сорок нижче, він побачив Кетрін.
Вона лежала горілиць біля іншого велетенського валуна. Її тіло майже сховалось у високій молодій траві, так добре сховалося, що він міг і не помітити. Його око зреагувало на її червоні мокасини, що стояли на камені в неї в головах.
— Кет?
Її голова обернулась і притьмом звелася над травою. Кетрін дивилась, як він стоїть між двома валунами й посміхається. Вона лежала з витягненою шиєю, мов сполошена птаха. Пітер примирливо підняв руку:
— Пробач. Думав, краще буде тебе попередити. Я тільки-но бачив гадюку. — Він кивнув: — Он отам.
Але темні окуляри й далі гіпнотизували його, потім вона звелась на одну руку й швидко роззирнулася, відтак знову глянула на Пітера й знизала плечима. Нікого більше. Пітер бачив: Кет уже не в тому бікіні, що вранці, а в білизні, яка їй не пасувала — білий ліфчик і темно-бордовий низ; навряд чи вона хотіла б показатися комусь у такому вигляді. Чорні окуляри промовляли: це ти винен, що тут гадюки. Пітер народився приреченим бути непроханим гостем, негативом.
— У тебе, звичайно, нема з собою сиґарет? — спитав він.
Кет повагалася, потім випростала вбік руку й дістала з трави пачку «кента». Пітер відкинув гілку і підійшов ближче. Кет, як і раніше, напівсиділа, спираючись на руку, з підібганими ногами. Він бачив згорнуті джинси «леві» та сорочку, що досі правили їй за подушку. Вона простягла йому сиґарети, потім знов нахилилася до своєї торбинки й подала запальничку; і те, й друге, і білу пачку, і жовтогарячий пластмасовий циліндрик, вона пропонувала, уникаючи Пітерового погляду.
— Дякую. Будеш?
Вона крутнула головою. Він запалив.
— Вибач, якщо я був безтактний після ленча. Чесне слово, я не хотів, щоб це здавалось милостинею.
Вона знову крутнула головою, скерувавши погляд на ноги. Це не мало значення; будь ласка, йди вже мерщій.
— Можу собі уявити… — сказав він, але уява, вочевидь, зрадила його посеред речення. Він повернув запальничку та сиґарети.
Кетрін мовчки прийняла їх. І він зробив якийсь безпорадний жест руками.
— Ну, я не хотів тебе турбувати. Якби не гадюка…
Він уже обернувся був, щоб іти, коли Кетрін майже із зміїною швидкістю випростала руку. Пальці схопили його трохи вище від стопи, доторк миттєвий, але цього було досить, він зупинився. Потім рука знайшла у купі одежі і простягла йому тюбик з кремом для засмаги, а відтак кивнула на спину. Ця зміна ставлення була така раптова, така несподівана, така банальна, така безумовно дружня, що Пітер посміхнувся.