— От би де придався старий полковий капрал: на вилазці.
Пітер вищирив зуби.
— Скажений день. Місце — найвищий сорт. Якби можна було зазняти.
— Пробач за Кет. Вона викидає коники.
— Сподіваюсь, не через нас.
— Боже, звичайно ні. Просто… Бела непокоїться.
Рішучий голос Бели:
— Еммо, якщо ти не замовкнеш, я тебе наляскаю.
Чоловіки обернулися. Емма стояла, стиснувши губи, мало не плачучи, а мати енергійно терла їй ноги. Кандіда робила «колесо», щоб показати, що вона вже доросла й аніскільки не втомилась. Бела натягла на Емму цегляного кольору штани, застебнула їх і поцілувала доньку в маківку.
— Ну, — сказав Пол, — уперед, Христове вояцтво?
Він рушив попереду, разом з Кандідою. Пітер ішов слідом, тримаючи сина за руку.
— Деньок — найвищий сорт. Томе, еге ж?
Позаду дибали Бела та Саллі, а між ними — Емма, яка спитала, чи не забули раків.
Хвилька, і голоси вмерли, місце спорожніло; старий бук, трава, видовжені тіні, валуни, плюскіт води. Коричнево-чорно-білий одуд промайнув над водою і сів на одну з нижніх гілок бука. Трохи почекавши, перелетів на траву, де вони сиділи; стояв, настовбурчивши схожий на віяло гребінь. Потім ударив по землі кривим дзьобом і вбив мураху.
В Емми розстебнулася сандалька, й Бела опустилась навколішки. Саллі пішла вперед, щоб наздогнати Пітера й Тома. Позаду, коли вони знов вирушили, Емма почала розповідати матері (якщо та пообіцяє не розказувати Кандіді, ще не вибаченій за те, що вона наступила на прегарну, побудовану з прутиків, лісову хатку принцеси Емми, яку допомагали зводити звірі) тітчину казку, вірніше, виправлений варіант її, в кінці якого не буде жодної двозначности. Саллі наздогнала Пітера, що, як і раніше, вів сина за руку. Він дозвільно обійняв Саллі за плечі. Вона принюхувалася:
— Чиїм кремом ти натирався?
Пітер теж посьорбав носом.
— Кат його знає. Валявся під рукою. — Він підморгнув і скривився. — А Том хоче тут оселитися.
Саллі нахилилася до малого:
— Правда, Томе? Тобі тут подобається?
Малий кивнув. Вони змушені були вишикуватись вервечкою в тому місці, де стежка вужчала між розбуялим підліском. Пітер підштовхнув Тома вперед. Саллі йшла позаду, маючи перед очима спину Пітера. Стежка знову поширшала. Том запитав, чи завтра також буде вилазка.
— Можливо, приятелю. Не знаю. Ну, та все одно що-небудь придумаємо.
Саллі йшла, не торкаючись плеча Пітера, і дивилася збоку на його обличчя.
— Ти точно не бачив її?
Він роздратовано озирнувся на Саллі. Вона перевела очі на стежку. Потім промовила:
— Від тебе пахне, як вранці пахло від неї.
Пітер прибрав ображеного виразу:
— Голубонько, я тебе прошу! — А потім: — Не дурій. Мабуть, то був її крем. Тобто я взяв його після ленча.
Саллі й досі розглядала стежку.
— А коли ми пакувалися, я його не бачила.
— Значить, вона взяла його з собою, коли пішла. І заради бога, не будь такою…
Саллі відвернулася.
— Дуже дякую.
— Ти на це заслужила.
— Я принаймні знаю тепер, що я зануда.
Пітер смикнув сина за руку:
— Ану, Томе, давай, хто швидше! Он до того дерева. На старт. Увага, Марш!
Він вибіг на кілька кроків уперед, але потім дозволив чотирирічному хлопчикові випередити.
— Ти переміг! — Пітер узяв сина за плече, й вони повернулись назустріч Саллі, яка йшла неквапно. — Том виграв.
Дитині дісталася жалюгідна подоба усмішки. Пітер забрав од Саллі кошик, швидко притяг її до себе вільною рукою й зашепотів у вухо:
— Я й справді шаленію за нею. Тільки відкладаю некрофілію на старість.
Саллі випручалася, тільки частково злагідніла:
— З тобою ніколи не знаєш…
— Не відставай, Томе. Дай руку Саллі.
Далі вони вели малюка вдвох.
Пітер стиха мовив:
— Вигадай серйознішу причину.
— Ти вже сам назвав одну.
— Один-один.
— Ти ні на що не зважаєш.
— Чиє б нявчало…
— Ти тільки й думаєш, як завіятись на цілий день. Залишаєш мені свою піжаму й забуваєш про моє існування.
Він звів дух і тим самим урятувався від необхідносте відповідати. Попереду, де дерева розступались, переходячи в луку, вони побачили Пола з Кандідою, які стояли на відкритому місці й дивились у небо. Кандіда помітила їх і схвильовано на щось кивнула. Листя заважало їм зрозуміти, що вона має на увазі. Але, вийшовши на луку, вони теж побачили.
Хмару, але таємничу хмару, з тих, що назавжди закарбовуються в пам’яті, бо вона така ненормальна, невідповідна до загальних уявлень. Вона насувалася з півдня, з-за стрімчаків, на які лазив Пітер. Хмара неначе піднялася з-під землі, згубна й зловісна величезна сіра повстина з білими краями; поза сумнівом, носійка шаленої бурі, вона вже височіла над скелястою стіною. Її передрікали сьогоднішня спека й безвітря… І все-таки вона вражала. І спокій пообіднього сонця, тиша навкруги раптом здалися надприродними, несправжніми, глузливими, як зуб’я погано замаскованого капкана.