— Чи то пожежа? — спитала Ольга.
— Ні! То сонце грає на вікнах сільської церкви, — сказав Радюк, і вони обоє знов замовкли.
На другому кінці бору три бані церкви, освічені сонцем, неначе три зорі висіли над чорним лісом, а там десь далеко сонце потрапило в шибки бідної рибалчиної хатини й зробило з тих тахлів щире золото, неначе хто повісив золоті щити серед темного бору. На річці внизу коливались тихо байдаки, а вище, коло Подолу, стояв ніби ліс щогл. Якийсь спокій був розлитий на світі. Природа ніби вже думала заснуть перед близькими холодами. І Ольга й Радюк задивились на ту картину. Вона їх заспокоїла.
— Як тиха картина осені, хазяйської й хазяйновитої осені, наводить на мене думку про щастя тихої сім’ї. І те щастя мені здається таке тихе, спокійне, але пишне й чудове, як ця тепла й овощна осінь, — промовив Радюк.
Ольга подивилась на його очима й неначе чогось ждала.
— Ви любите осінь? — промовила вона. — А я найбільше люблю весну. Скільки раз я марила про ті острови Океанії, де вічно цвіте й не вмирає весна! Якби мене хто чудом переніс на ті острови! Таким чудом, про які розказує в казках Шехерезада.
— Хто її не любить, тієї весни, часу соловейків і квіток, але вона така коротка! А щаслива весна людини ще коротша, хоч пишніша од весни природи.
Ольга зітхнула, а Радюк задумавсь.
— От і моя весна, весна мого життя швидко мине, — знов почав говорить Радюк. — Я вже став міцно на дорозі життя, вже втягла мене в себе та безодня моря людського життя. Я почуваю, що мені час жить щастям ширшим і вищим од щастя молодої пори весни; я почуваю, що мені вже час жити життям сім’яка.
Радюків голос все тихішав і затрусивсь. Ольга слухала його, трошечки підвівши голову й очі.
— Ольго Василівно! Ви знаєте, що я людина нового покоління і не вмію говорить компліментів, завірчуючи просту мисль в непрості слова. Я вам скажу просто й щиро: я вас люблю; я полюбив вас од того часу, як побачив вас. Мені здається, що я ні з ким не прожив би так щасливо в парі, як з вами. Скажіть мені щиро всю правду: чи любите ви мене? Чи підете ви за мене заміж? Я прошу вашої руки, і коли ви дасте згоду, то я буду мать щастя просити руки вашої і в ваших батька й матері.
Радюк підвів очі. Ольга стояла перед ним червона й гарна, як квітка. Вона вперше почула од хлопця такі слова й вислухала ті слова не так спокійно й твердо, як вона собі уявляла. Ольга дивилась на його й мовчала.
— Дайте мені, Ольго Василівно, одповідь та просто й щиро, як я вас просто й щиро спитав!
— Я вас люблю. Я вас полюбила давно і полюбила, як нікого так не любила... Але кажу вам просто й щиро, що я ще й не думала про заміжнє життя.
Вона перервала свою розмову.
— Чом же ви не думали? Може, я вам не сподобавсь? — сказав Радюк, і в його ледве стало сили промовить ті слова. Він ждав, що Ольга не те скаже; він сподівавсь од неї згоди, а вона тим словом неначе громом вдарила його.
— Я побачила вас колись давно в Шато, як вам вже казала. Я вас ще тоді полюбила. Потім я почала вас забувать. Але як ви прийшли до нас на вечір, я трохи не зомліла, як угледіла вас несподівано. Я знов полюбила вас.
— А тепер знов забудете мене... — ледве спромігся вимовить Радюк. — А я вас люблю й ніколи не забуду, — знов сказав він і замовк, згорнувши руки на грудях.
— Дайте мені часу подумать! Я була така щаслива в батька! Я ще така молода! Мені так добре жилося на світі, що я не мала й гадки про життя окроми од батька й матері. Ми обоє молоді. Час наш не втече, як вода в Дніпрі. Дайте мені подумать, погадать, — сказала Ольга і вхопила його за руку, дуже здавила й потягла її до свого серця.
Її лице, гарне, як перша маківка на городі, потяглося слідком за рукою до його. Він подумав, як близько од його було щастя і як воно тепер стало од його далеко!
Тим часом на доріжці з’явилась якась немолода панія. Ольга швидко покинула Радюкову руку й оступилась трохи од його. Вони обоє чули, як панія наближалась, шелестіла одежею, як ступала ногами, чули кожний її ступінь. Ольга знов втупила очі в зелений глибокий яр, де дзюркотіла з гори вода, збігаючи ринвою між кущами та вербами під місток на шосі і в Дніпро. Вона ніби хотіла розпитать і вислухати пораду в тієї тихої води, котра одним одна подавала голос серед тиші природи. Вона знов дивилась, як по шосі внизу ніби пересовувались люди, мов ляльки в вертепнім театрі. А молодий Радюк все дививсь на чорний бір, де то спахало полум’я сонця на вікнах далекої церкви, то пригасало. Вже й та панія пішла собі давно, й шелестіння її ходи давно затихло, а вони обоє все дивились та дивились, неначе хотіли випитать в природи собі пораду. Радюк бачив, як згасло полум’я на вікнах, як воно жевріло на хресті, потім зачепилось на кінчику хреста й тліло, наче жарина, ніби якесь огняне око того чорного бору. Він все дивився на його, доки воно погасло, і думав, чи не хоче Ольга йти заміж за Кованька? Чи не має вона кого іншого на приміті? І що станеться з ним, як вона одкинеться од його? І яка притичина могла б бути, коли вона любить його щиро, але про заміж і не думає.