Ольга з’явилась в дверях, і якби в той час не було в залі Степаниди Сидорівни, він, може б, зараз спитав би її, яка в неї думка.
Ольга вийшла й привіталась. В її очах було знать задуму й журбу, щоки трохи зблідли. Радюкові здалось, що вона журилась, і йому стало дуже-дуже її жаль!
Всі почали розмовлять, але розмова якось не йшла. Мати постерігала, що між молодими щось таке було, що Радюк, мабуть, хоче свататься, і вона слідкувала за кожним його словом, не спускала з його очей.
І Радюк, і Ольга, може б, і дуже розговорились, якби вони були самі, але при Степаниді Сидорівні вони більш мовчали й думали.
— Ви на цей раз вибачте мені, Павле Антоновичу! Я ваших книжок і досі не читала. Все не випадало якось. Моя сестра Катерина охітніша за мене до читання книжок і забрала їх у мене.
— Ще буде для вас доволі часу на віку! Ще встигнете начитатись і наспіваться, — промовив Радюк та й замовк.
— Я й не граю і не співаю вже давненько, — знов ледве промовила Ольга та й замовкла.
— То, мабуть, тепер час такий. І я за що не візьмусь, то все в мене так і випадає з рук, — сказав Радюк.
Степанида Сидорівна насторочила вуха, почувши таку уривчасту й чудну розмову. Їй здалось, що Радюк от-от буде свататься! Вона стала до його дуже ласкава.
— Чи ви нездужали, що так зблідли? — спитала в його Степанида. — Ви б не дуже так засиджувались над тими книжками. Чи вже ж не доволі з вас і свого діла?
— Так чогось нездорово, та й годі! — насилу обізвався Радюк та й замовк.
Всі троє знов замовкли. Всі знали, що так робить не годиться, та все-таки всі довгенько мовчали.
«Та сватався б уже, та й годі! І чого він мовчить! Чи не сміє, чи що?» — думала про себе Степанида, і її вже брала злість, що Радюк і Ольга криються од неї, од матері!
А Радюкові так хотілось спитать в Ольги, як вона постановила, як вона надумалась і на чому стала? Але поруч з ним сиділа Степанида Сидорівна.
Ольга сиділа, спустивши очі додолу. Вона все думала, що Радюк для неї не партія, що він не підходить під її ідеал, котрий давненько склався в її голові. Але вона любила Радюка й хотіла протягти час, і як можна далі. Їй хотілось, щоб сам час розв’язав те трудне питання, бо сам час не раз розв’язує несподівано для людей часом і трудніші питання.
Якби не вийшов старий Дашкович, якби не подали зараз чаю, то, може б, вони просиділи мовчки ще довго. Старий батько побільшив компанію. Ольга й Радюк почутили, що їм стало легше на душі. Батько й мати були дуже ласкаві до Радюка. Мати панькалась коло його, тупцяла, просила зостаться ще довше. Радюк бачив, що старі держать за ним руку, та йому дуже хотілось, щоб і молода держала руку за ним.
Радюк розпрощався з усіма дуже ласкаво. Було знать по всьому, що старі вже або знали, або догадувались, що Радюк сватався. І Ольга випровадила його веселіше й ласкавіше, ніж зустріла. Вона просила його ходить в клуб, де їм можна було бачиться й розмовлять. Радюк пішов додому вже спокійніший, з більшою надією на своє щастя.
Тим часом трапилась несподівана річ. Радюкові принесли з пошти лист, а на листі зверху було написано батьковою рукою: «Дуже потрібне». В його затрусились руки; він розламав печать й роздер конверт. Лист був од батька, й дуже коротенький. Батько, знать, не мав часу розводиться і, як було колись в передніший час, наказати анекдотів. Він писав, щоб син як можна мерщій приїжджав в Журбані, бо мати заслабла несподівано.
Радюк ледве встиг побігти до Дашковичів, щоб попрощаться. Він розказав причину несподіваного од’їзду й побачив, що Ольга була стурбована й неначе зажурилась. Вона говорила мало, але була ввічлива, ласкава й щиро жалкувала, що стара мати занедужала. Радюк попросив у неї фотографічну карточку; вона вийняла з свого альбому останню карточку й оддала йому. Дашковичі дуже ласкаво попрощались з ним і просили не забувать їх, як він щасливо повернеться до Києва.
Не довідавшись ні про що од Ольги, смутний та журливий, Радюк покатав до Журбанів. Осінь була суха й погожа. Він не дуже довго забаривсь в дорозі й приїхав до батька дуже пізно, трохи не опівночі. Переступивши батьківський поріг, він одразу засмутивсь: кругом дому і в домі було так тихо й мертво, що він подумав, чи не приїхав вже після похорону!
Вступивши в прихожу, він почув важкий дух лікарства й хатнього повітря. Назустріч йому вийшов батько в теплому халаті і в туфлях. Він ступав тихо, наче крадькома, обняв сина й гаряче, але тихісінько, не одриваючи губів, тричі поцілував його. Син повеселішав: мати була жива. На лиці в батька не було видно тривоги людини, котра тільки що оступилась од слабого без усякої надії на одужання. Він був по-давньому бадьористий і не засмучений.