— То це він? то це той? — спитала де Пурверсе з значною міною.
— Може, й той, — одказала їй Ольга.
— Познайомте ж мене з ним, коли це той! Ой, який «дуся»! Який він гарний! Які ви щасливі! — аж пищала стара панна.
Ольга привела її до Радюка й порекомендувала їх одно одному.
— Коли він у вас буде? Я б дуже бажала, щоб моя сестра Турман побачила твого нареченого! — сказала стара панна.
— В п’ятницю він буде в нас. Я була б дуже щаслива, якби дорога начальниця побачила його, оцінувала й дала мені пораду, — сказала Ольга.
— Добре! Доконче приїдемо в п’ятницю.
І Ольга запросила до себе Радюка на п’ятницю.
— Приходьте ж до нас в п’ятницю! Та приходьте раніше й принесіть ту книжку, про котру ви мені недавно згадували, — просила Ольга Радюка.
Не діждавшись кінця вечора, Радюк попрощався з Ольгою й пішов додому. Цілу дорогу він все думав про Ольгу. Він побачив, що в той час, як він дививсь на Ольгу, на її гарне лице, в той час він нічого не думав і не гадав; був ладен оддати своє живоття за її одно слово. Але як він зостававсь на самоті, тоді інші думки приходили йому в голову: він починав цінувать Ольгу як жінку, як свого будущого товариша на цілий вік. І він мусив признаться, що Ольга дуже легковажна і буде непосидящою жінкою, бо дуже любить бали й танці. Він досвідчивсь, що вона боялась серйозної книжки й поважної розмови, як злого духа, а національності й народності зовсім не розуміла. Інститут висушив в неї, неначе тропічна жара, все українське, національне й зробив її людиною без національності й безпринципною взагалі.
«Щось та єсть! Недурно вона все опинається з одповіддю! Мабуть, вона сама бачить, що я не підходжу під її погляди, під її вподобу. Недурно вона тікає од мене, як тільки я почну говорити щось путніше од компліментів», — так думав Радюк, йдучи додому, і дуже-дуже задумавсь.
Другого дня після балу Ольга все передумувала, що бачила на балу, і кого бачила, і яких паничів, і яких дам, і як були убрані ті дами. Сидячи з Катериною вдвох, вона судила усіх дам, які тільки були на балу, судила їх ходу, розмову, попримічала, як кожна була убрана, і показала в тім таку прездорову пам’ять, котрою можна було б збагнуть всі дочиста дріб’язки всіх наук, які тільки є на світі, якби тільки та її цікавість була повернута на щось путніше. Побалакавши про всі стьожки й букети, про всі шпильки й брошки, які тільки вона бачила на інших дамах, Ольга почала розмовляти про паничів. Високий петербурзький офіцер по своїй постаті, своїм вмінням говорить компліменти найбільше підходив під Ольжин ідеал... В його було щось аристократичне в гордому лиці. Вона згадувала й Радюка, але його поважна розмова, його ідеї, котрі все виникали в його розмові, так і повіяли на неї холодом. Вона аж плечима здвигнула, як згадала його вчені книжки, його вчену розмову.
— Тату! Що то таке націонал? — спитала вона в батька за чаєм.
— А нащо тобі здався той націонал чи народовець? Чи не танцювала ти вчора такого танцю в клубі?
Ольга засміялась, а за нею засміялись і другі.
— Скажіть-бо! Чи вже ж то ви не знаєте, що то таке?
— Націонали й народовці — то тепер такі молоді люди, котрі говорять українською мовою, хотять, щоб і жінки й діти говорили тією мовою, хотять злитись з народом... просвічувать темний народ і піднімать його морально й матеріально.
— Щоб і жінка, й діти говорили тією мовою, що говорить наша куховарка? — спитала Ольга.
— Тією самою мовою, що говорить і наша куховарка, і ввесь наш народ, — сказав батько.
Ольга аж злякалась, подумавши, що Радюк присилує колись її і дітей говорить тією мовою, котрою в інституті ніхто не говорив.
— Ті народовці хотять зовсім злиться з народом... Колись, молодшим, і я мав такі ідеї в голові, але тепер, за старістю літ, якось всі ті примхи повискакували з голови.
XII
Радюк дождав п’ятниці й прийшов завчасу до Дашковичів. Його просила сама Ольга прийти завчасу, і він дуже хапавсь.
В Дашковича ще не було нікого. Ольга здалеки побачила в його під пахвою книжку, і вона аж злякалась. Так вона боялась наукових книжок!
— От вам і Шевченко! — сказав він весело, подаючи Ользі руку, а другою рукою — книжку.
— Дуже вам дякую, дуже дякую, що пам’ятаєте за мене! — сказала Ольга й просила його сісти на софі, а сама сіла коло його й почала перегортать листки «Кобзаря».
— Висока поезія! Невмируща поезія! — говорив Радюк. — Як читаєш, то всю душу обіймає й виносить високо, до самого неба! Тут усе життя нашої України, нашого народу.