Радюк зрадів. Він неначе почув солодкий дух майської троянди. Але туман знов насунувсь. І зникло те пишне радісне обличчя з осміхом на устах. І важка дрімота знов пойняла голову й думки... І знову в одну мить ніби піднялась завіса з туману. Блиснуло синє тропічне небо. Майнули пальмові гаї, якісь велетні-дерева саме в цвіту, білі квітки магнолії. Якісь дивні птиці, червоні, жовтогарячі, жовті, запурхали й закричали по тих деревах. На деревах теліпались здорові квітки ліан.
Од їх одразу вдарив важкий болотяний дух, неприємний, гидкий, ніби од якоїсь здохлятини та гнилятини. Ті важкі пахощі душили його, от-от мали задушити. Йому вже трудно було дихать. Він хотів втекти будлі-куди, будлі-де сховаться. А квітки наростали та ряснішали. Червона птиця несамовито крикнула, неначе навіжена.
Буря ірвонула віконницю, одчинила її, з усеї сили хрьопнула нею об стіну й страшно гуркнула.
Радюк опам’ятавсь і раптом скочив з ліжка. Важкий неприємний дух якоїсь гнилятини вчувавсь йому неначе в кімнаті, неначе занесений на нервах звідкільсь, од когось, од чогось. Він зирнув по хатині й прочумавсь.
Буря вила, неначе скажена. Віконниця билась об стіну, неначе підстрелена звірюка побивалась перед смертю. Щось дуже неприємне почувалось в серці. І він пригадав усе, пригадав вечір у Дашковича й Ольгу.
«Не варто залицяться до неї. Не піду я до Дашковичів ніколи. Розійшлися ми з нею, як туман по степу, як доріжки в лісі розходяться все далі й далі і ніколи не зійдуться докупи. Так і наші доріжки вже розійшлись і ніколи не зійдуться на великому битому шляху життя. Не бути нам в парі. Моє серце покохало не богиню краси й розуму, а якусь чудову статую. Вона тропічна болотяна пишна квітка, що тхне гнилятиною й багном».
І Радюк примітив, що пишна Ольжина краса неначе вже зблякла для його, вже не надила його серця чарами. Навіть сама згадка про Ольгу стала для його скривдженої душі вже неприємна. Світ її краси неначе почав згасать.
Важка й тяжка була та ніч для молодого палкого ідеаліста!
А в Дашковичевому домі вечір тягся своїм звичаєм, як і почавсь. Молоді гуляли, грали на фортеп’яні, старі грали в карти, а духовні особи сиділи та все судили й навіть лаяли молоде покоління. Вже пізно розійшлись і роз’їхались гості, і в покоях зостались тільки самі свої. Довідавшись, що Радюк пішов додому зарані й навіть не попрощався з нею, Ольга сиділа смутна й нічого не говорила. Катерина нічого не знала за розмову Радюка, і її брала зависність до Ольги.
— Ну Радюк! Ну молоде покоління! — почав розмову Воздвиженський. — І нащо ви приймаєте його в свій дім? Чи то ж можна пускать його в покої! Та я б його витурлив з дому за самий двір! Ти, Катерино, береш од його й читаєш якісь там книжки. Щоб я тих книжок більш не бачив у тебе! Він понабиває вам голови таким сміттям, котрого потім і ладаном не викуриш.
— Бог з ними, з його книжками! Я давно його книжок не читаю й не читатиму. Нехай вже Ольга читає, — сказала Катерина з злістю, скосивши набік свій рот.
— Чого це ви, Степане Йвановичу, так нападаєтесь на Радюка! — почала оступаться Степанида Сидорівна. — Що ви в йому таке страшне запримітили? Ви хочете, щоб усі люди були на вас схожі, чи що?
— А ви, може, хочете видать за його свою дочку? Та борони вас Боже! Чи вже ви хочете знатись з такою людиною, котру не сьогодні, так завтра заб’ють в кайдани та й укинуть в тюрму!
— Ох, мені лихо! — аж крикнула Степанида. — Та я такого зятя не хочу мать!
— Я б йому давно двері заперла, — сказала Марта Сидорівна.
— Чого ви так лякаєтесь! Він собі чоловік молодий, в йому ще грає молода дума, а постаріється, то й осяде трохи, як і я теперечки осів, — промовив Дашкович.
— Ну, ти вже й геть-то осів, наче стара хата, та ще й дуже зарані! — сказала Степанида Сидорівна. — Коли б ти не так рано осів, то, може, був би й здоровший і не такий жовтий, як віск. Подивись лиш тільки на себе в дзеркало! На що ти став схожий! Мене навіть бере острах за твоє животіння на світі. — Степанида Сидорівна говорила й дивилась на чоловіка, піднімаючи лице вгору. Вона почала кахикать сухим кашлем і закутувалась в свою шаль зовсім так, як Турман.
— Чого це ти так кашляєш? Чи не застудилась часом? — спитав її Дашкович.
— Кахи-кахи! Ні, не застудилась. То я кашляю, бо щось у горлі, неначе кішка лапкою, дряпає.
— Кахи-кахи! — почала кахикать сухим кашлем і Марта Сидорівна.
— Чого це ти кашляєш? Чи не сухоти часом тебе напали? — спитав Воздвиженський у своєї жінки, з острахом придивляючись до її лиця.
— Не знаю, може, й сухоти! — одказала йому Марта Сидорівна й почала загортаться в шаль зовсім так, як Турманша.