Другого дня старі посхоплювались з постелі раненько. Мати збудила й Галю.
Вони понадівали чорне убрання й налагодились їхать в лавру, щоб натщесерце побувать в пещерах й вислухать службу Божу, бо другого дня думали одговіться в Михайлівському монастирі. Усі похапцем вбирались та чепурились коло загидженого дзеркала, що показувало лице або навскоси, неначе звернуте з в’язів, або робило з лиця не то гарбуз, не то головку капусти.
— А чом же це, Павле Антоновичу, ви не хапаєтесь і не вбираєтесь в шори-вбори та в наритники? — спитала Ликерія Петрівна в Радюка.
— Я й не думаю натягать на себе шори та наритники, бо не поїду в лавру, — сказав Радюк.
— От і недурно ви позабували граматку і в граматці всі сім гріхів смертельних. Якби це ви поїхали в пещери, то, може б, і граматку пригадали, — сказала з легеньким докором панія Висока.
— Я й дома передивлюсь граматку й часловець, а сьогодні оце, напившись чаю, побіжу по місті напитувать та назнавати квартиру для себе, щоб ви й мама подивились і побачили Галине й моє нове житло.
— От і добре! Про мене, нехай буде й так! Поведете мене та й мені покажете, які тут у Києві ті квартири та міські житла, — сказала панія Висока.
Випровадивши усіх, Радюк позамикав порожні номери, вскочив у свій номер і запер двері, роздягся в одну мить і знов впав на ліжко та й захріп під голосне цвірінькання горобців на липах, неначе під шум води на млинових лотоках та колесах. Він спав довго й міцно. Вже сонце високо підбилось вгору, вже й з церкви вийшли, а він розкошував у сні. Вставши і вмившись, він звелів подавать самовар, напивсь чаю, потім причепуривсь перед дзеркалом, трохи не плюнув на свою покривлену карикатуру в дзеркалі, ще й поплямовану мухами, забіг в станю подивиться, чи нагодовані його коні, і пішов по вулицях назнавать квартири.
Ранок був чудовий. В монастирських садках та в тополях за брамою щебетали, аж лящали пташки, неначе в гаю. Надворі була година. Було ясно й трохи душно.
Ранок був веселий, приємний. І в душі молодого Радюка була така сама препишна весна. На серці було весело й радісно. Він був щасливий, як тільки може буть щаслива молода людина, що добула свого щастя.
Вже сливе опівдні він вертавсь додому, поназнававши чимало невеличких квартир.
Він повернув убік, щоб обійти кругом монастиря поза стінами й прогуляться понад горами та глянуть на Дніпро.
Сонце обсипало золотим промінням білі доми та золотоверхі монастирі на Подолі, грало одлисками на гладенькому Дніпрі, лисніло десь далеко-далеко на островах та на далеких луках в озерцях, неначе в дзеркалах, що їх покидало недавнє повіддя.
Надзвичайна широчінь та далечінь картини несамохіть зворушила високі почування в серці, світлі ідеали в мрійній молодій душі. Думи та мрії замиготіли, неначе одлиск майського проміння на тихому, гладенькому Дніпрі.
«Простір без кінця, без краю, весь засипаний наче золотом, оповитий в легесенький майський вранішній туманець та опара з води! Й кінця йому не видно! І краю не знать під блакитним майським небом! І нічого ясного, добре омежованого не вхопить в тому мряковитому просторі моє око. Невже й таке людське життя та й моє молоде життя в будущому часі? І сам добре його не вгадаю й не постережу. Як бажає серце прикласти до живого життя мої гуманні золоті мрії, справдить мої високі ідеали! Сипнув би на весь світ рясно та рясно думками, мріями, добром та щастям, як сипле оце золоте тепле сонце рясним золотим промінням на розлогі луки, на Дніпро».
І гострі темні очі його неначе пригасли, неначе припали росою, стали вогкі, мрійні й добрі.
І щасливій молодій душі забажалось зробить весь світ щасливим, та просвіченим, та заможним, та добрим і помирливим, щоб скрізь було щастя, радість, просвітність, гаразд, щоб нічого не було на світі ні темного, ні голодного, ні смутного та журливого.
«Але як? і чим? і де ті способи? і де ті прилади? Людське життя таке поплутане, позасукуване, позамотуване, таке мрякувате, неначе отой імлистий мрякуватий далекий вигляд за Дніпром. Он сумні бори позакутувані в імлу, як сумне людське горе! Он гаї та приліски, ніби хижі звірі, одпочивають, притаївшись в імлі на засідках. А ондечки золотий веселий блиск на банях та хрестах в розкиданих по береговині селах. Он срібний блиск на озерцях та плесах скрізь промикується через імлу, неначе визирає щастя з туману людського важкого та сумного життя! Життя — це якась мрякувата безодня, поцяцькована подекуди й поплямована одлиском щастя та радощів. І як розплутать і постерегти ту плутанину живого суспільного життя й його давні пережитки? І скільки треба задля цього досвіду, науки, кмічення над живим життям!»