— Слава вам, Ликеріє Петрівно! — говорив і разом реготавсь Радюк.
Дунін-Левченко й собі реготавсь без сорому, позираючи на Радюка.
— Коли загнали їх в повітку, то й позапрягаєте цю худобу в плуг, та ще й оратимете нею, — говорив Масюк.
— Дух Святий при нас та при хаті! Щоб я чортами поле орала? Це вигадали! Одже ж з вами, їй-богу, нагрішиш повну хату, ще й кімнату. Ще добре, що перед сповіддю! — говорила Ликерія Петрівна вже з легенькою досадою в голосі, — а все-то ви, Павле Антоновичу, таки винні були, що мені верзлось таке страховиння!
— Чому так? Я й сном і духом в цьому не винен.
— Бо як почали на виїзді на прощу торочить з своїми сусідами паничами про тих страшних заграничних вчених, як почали між собою змагаться та кричать, то вони мені обидва й приснились. Ще гаразд, що я не все второпала з вашої розмови. Але догадуюсь, що то було щось непутяще й ні до чого не годенне.
— Еге! Якби ви були все розчовпли, то були б досі вмерли. Й до Києва б не доїхали, — сказав Радюк.
— Якби небіжчик був не врятував вас з біди, то ви оце досі були б вже в пеклі. Ой, горе нам! — сказав Масюк з тонким натяканням на жарт і з богобоящою міною на виду.
— Жартуйте-бо, та й міру знайте! Од пекла борони Боже всякого хрещеного й молитвеного раба Божого, — сказала поважним тоном Ликерія Петрівна, збиваючись несамохіть на вислови знахурок.
— Чи ви пак, Ликеріє Петрівно, знаєте, що й я вже перечитала книжки цих двох страшних дідьків? — сказала Галя.
— Невже? Ой Господи! Який тепер світ настав. Що ж то далі буде? — бідкалась панія Висока. — Це, певно, десь в Туреччині або в Німеччині вже народивсь антихрист.
— Ну, та й добрі пироги печуть там у вас на селах, Ликеріє Петрівно! — вихопивсь Дунін-Левченко, вкладаючи в копи вже третього пирога. — Істинно сільські! Смачні, аж запашні, й тривні. Певно, у вас дуже здатна та зручна куховарка.
— Та куховарка, що отут сидить з вами та чай п’є. Та то я пекла власними руками! — аж крикнула панія Висока якось трохи чванливо.
— Честь вам і велике спасибі! — сказав гість. — В нас так мені вже обридли ті кухарські солодкі та легесенькі, ніби повітряні пиріжки та кухарська одноманітна страва! Було прибіжимо з братом з гімназії, голодні як вовки, з дитячим апетитом. Так би нам хотілось тернуть борщу або чогось тривного! А мама все нам дає супчик та супчик та бульйончик, щоб ми пак росли делікатні та тоненькі.
— От я й рада, що наша Масюківна стала вам в догоді, — аж кричала од радощів Ликерія Петрівна, — от я вам зараз ще принесу тарілку! Ой, вікна треба помить! — крикнула вона й схопилась з стільця.
«Які вікна? Що це вона плете? — подумав гість. — Чи не божевільна вона?»
— Ой, вікна ж, моє ти лишенько! Чи ви бачите? Он, гляньте! Я й досі не придивилась, хапаючись. Це ж ще з самої зими, з осені в цих ледарів вікна не помиті! І мухи, й павуки, і голуби! Ще й неначе собаки махали та крутили хвостами, повмочуваними в грязь, та хвиськали в шибки! А двері тутечки? Ой ненько моя! Ото паскудство!
— Чи вікна та двері, чи пироги передніше? — говорив регочучись Радюк.
— Авжеж пироги, а потім вже вікна! Ось я зараз! — репетувала Ликерія Петрівна.
— Не треба, спасибі! — крикнув гість, схопився з місця і вхопив своєю білою делікатною рукою за її червону шорстку руку, привів і посадовив силоміць на стільці. — Не клопочіться й не турбуйтесь! Їй-богу, я вже наївсь по самісіньку шию; аж сить поклав на собі.
— Як наїлись, то я й рада од щирого серця, а як ні, то я винесу вам ще повнісінький кошик, — говорила Ликерія Петрівна.
— Не бігайте й не виносьте! Мені вже час додому, хоч мені й дуже приємно ще посидіть та побалакати. Напиши ж мені, будь ласка, за адрес свого нового житла! Дай знати поштою, де воно буде, то я й прибіжу до тебе. Не забувай, що незабаром день моїх іменин. Зберуться, зійдуться мої товариші та земляки. Посидимо, побалакаємо щиро й по душі. А ти знаєш, що без тебе в нас буде велика дірка за столом, як кажуть селюки.