— Піду й я з вами! Подивлюсь, які кімнати в цих київських палацах, які там горниці всередині, які люди, — сказала Ликерія Петрівна.
— А ви ж недавнечко бідкались, що в вас ноги аж судомить од ходні по горах та бескетті, — сказав Масюк.
— Ат! Нехай болять! Один тому час. Господи, як мені оце заманулось заглянуть в ті палаци, глянути, яка там обстава, які стільці й канапи, і чим вони пооббивані, і які по стінах шпалери! Їй-богу, побіжу з вами колядувать по тих палацах.
— Або старців водить по Києву, бо їх тут добра метка. Але ж беріть з собою записну книжечку в кишеню та все дочиста записуйте, а то позабуваєте та розгубите по вулицях і додому не донесете, — жартував Масюк.
— Не погублю! Не бійтесь! Все в голові додому принесу! В мене голова, як копа пшениці.
— Або як добрий винницький казан! Є куди убгать! — сміявсь Масюк.
— Ой, не спокушайте, бо нагрішу ще й до обіду! — крикнула Ликерія Петрівна.
— Йдіть та й нам порозказуєте за все! — говорила Масючка, лягаючи на ліжко. — А я оце ляжу та полежу. А як знайдете собі кубельце, то й я піду та подивлюсь на його, — говорила стара мати, налагоджуючись прилягти на ліжку.
І вони втрьох пішли оглядать порожні квартири. Масюк та Масючка полягали на ліжках, щоб трохи одпочить, довго балакали, потім почали дрімати та позіхать і трохи не поснули. Але пригадали, що після причастя гріх спати до вечора, знов повставали, знов балакали, а молоді та панія Висока не вертались. Вже і з півдня звернуло, вже їм і їсти схотілось, а тих все не було. Аж в найпізніші обіди вони вернулись засапані, потомлені, аж тлінні й голодні.
— А що? Найняли собі яке житло? — спитала Масючка.
— Та найняли, бодай тим житлам добра не було! — крикнула панія Висока і ніби впала на стілець. — Бачте, аж засапалась. А що вже гріхів набралась, то нехай мене Бог і сохранить, і заступить! Набралась, неначе вівця реп’яхів в городі!
— Де ж ви вбрели там в ті лопухи чи реп’яхи? — спитав Масюк.
— Ще б пак не вбрести, коли тут у Києві в тих житлах реп’яхів по самий пояс! По самісіньку шию! Таки так, куди не ступи, то й реп’яхи! — говорила Ликерія Петрівна.
— Ну, не все ж таки ви ступали в колючки! І багато цікавого бачили, і усяку мебіль, і дзеркала, і шпалери, і сукні, — сміялась Галя.
— Ой, бачила! Це правда. Надивилась на все. Бачила такого багато, що буде що розказувать в селі цілий рік, — говорила Ликерія Петрівна.
— Яка ж там в тих покоях мебіль? Яка теперечки мода на мебіль, на покриття мебілі? — спиталась Масючка.
— Мебіль гарна, і шпалери гарні! Про це нема що й казать. Але які тут пани! Які панії! Цур їм, пек їм! Хвалить Бога, що мені не доведеться шукать квартири для себе. Ото приходимо ми в один чималий дім та й дзвонимо. Вибігає якась вертка горнична, крутить хвостом, показала нам квартирки в домі, а далі запрошує нас у покої. Увійшли ми в гостинну й стоїмо та ждемо. Я стою та й зорю по стінах, по мебілі. Гарно, як у віночку. Двоє дзеркал аж під стелю між двома вікнами! Мебіль, канапа, крісла, канапки, якісь круглі дзиґлики — усе пооббиване шовком попелястого кольору з темними квіточками.
— Попелястого? Та воно ж негарно! Кат зна що! Неначе попелом посипано! — обізвалась Масючка.
— Неначе й кат зна що, але якось гарно! Їй-богу, непогано! Ждемо ми та ждемо. Ніхто не виходить. А я давай зиркать по покоях. Дивлюсь, аж в одному куточку на косинчику чи на поличці ніби образ. Я пішла та й роздивляюсь. Коли, серце, придивлюсь, аж то скляна картина, а на тій картині якийсь лицар та панна обнімаються. А за картиною стоїть маленька лампочка, щоб ввечері освітлювать ту картину ззаду! «Та то Фауст та Маргарита», — шепотить нишком мені Галя. — «То це в неї такі образи?» — шепочу я до своїх. Ото я заглянула через двері в спальню, а там ліжко, як цяцька, і скрізь повишивані гарусом килими і на підлозі, і на стіні, а в кутку на полиці знов той образ! Але багато більший! І там цілується лицар з панною! А святих образів коли б вам хоч один, хоч би для людського ока! Ой, ця панія, певно, й сама ласа до тих лицарів та поцілунків! Я тоді з нудьги пішла до одного дзеркала та й заглянула в його. Мене геть-чисто всю видно до самого долу; навіть мої черевики видно.
Дивлюсь, а я й справді в чорному скинулась на черницю. Тільки в дзеркалі я додивилась, що я й справді трохи якась куца; бо спідниця на мені трохи куца. Треба буде нижче спустить спідницю. Коли це двері рип! Входить панія, вже пристаркувата, але висока, здорова, та широка, та тілиста, аж огрядна.
Лице довге й повне, та горде. В руках у неї волочиться якесь шитво з квітками, неначе покрівець до церкви на аналой, а сама в ясно-сірій сукні. З погляду якась ніби витрішкувата, чи видроока, чи надута. В ясній сірій сукні вона чогось скинулась на мою сіру корову. Ще й навіщось надула здорові губища. Чисто тобі моя сіра стара корова! Я трохи не сказала: «Бицю, бицю! На хлібця!» Я одскочила од дзеркала. Ще добре, що не висолопила язика та не вищирила зубів, бо хотіла придивиться, котрий зуб у мене вчора вночі болів. А вона волоче те покривало аж по підлозі, а в другій руці держить голку та чогось прямує просто до мене; втупила в мене свої здорові баньки та й питає: