— В вас багато собак?
Я ж очі витріщила на неї з дива та й кажу:
— Вже чого, чого, а цього добра в мене доволі: аж п’ять!
— Аж п’ять! Невже аж п’ять? — крикнула вона й своє шиття спустила аж на саму підлогу.
— Аж п’ять, — кажу я, — одна на ланцюзі коло стані, а чотири бігає по дворі.
— То ви їх всіх приведете на моє подвір’я! То мені не можна буде й у свій двір вийти? — аж крикнула вона на мене.
— А то навіщо б я турлила оту собачу череду за сто верстов до Києва за возом, та ще й у ваш двір! — кажу я і почуваю, що вона мене вже сердить своїми гордовитими баньками та неввічливими словами.
— То ви, певно, приїхали з села? — питає вона.
— Атож! Авжеж з села, — кажу я, — я не тутешня.
— А дітей у вас, певно, з десятеро. Я не приймаю до себе на квартиру пожильців з дітьми. Діти кричать, верещать, пустують по дворі, лазять в мій садок, зривають вітки, крадуть овощі. А маленькі діти то плачуть, то ревуть, та не дають мені ні читать, ні до ладу вишивати, бо я все помиляюсь.
«Пху на тебе, сатано, — думаю я. — В тебе, бачу, й діти, й собаки, то все одно, неначе їх одна мати родила. Та в мене було всього одно дитинча, та й те померло».
— Ви, певно, думаєте, що це я наймаю квартиру? — кажу я до неї.
— А хто ж з вас наймає? На вас же не написано, хто її наймає, — каже вона гордовито, — ходять, вирипують мені хату, а квартир не наймають.
— А в вас багато вже пискунів? — питає вона в Галі. Галя почервоніла, осміхнулась та й мовчить. А я таки не втерпіла, бо вже почуваю, що мене й злість бере за те, що оця корова все якось нехтує мною. Вона не знає, що й я капітанша, може, і краща за неї, та й кажу:
— Та вони оце тільки що побрались.
— Ну, коли так, то, може, ще ми поти будемо сватами, поки в вас не підуть діти. А як підуть діти, то я мушу вас вивести з квартири. В мене в домі дерев’яні перегородки меж кімнатами, то мені усе чуть. Взяли були в мене оце недавно квартирку отам за тією стіною два студенти. Та як почали співать вночі та ревти, неначе дві єрихонські труби, то я зараз-таки їх і попроганяла з двора, — каже вона. А що вже заправила за дві кімнатки з перегородкою, то неначе за батька.
— Та як вас на ймення та на прізвище? — питає вона. Як назвав себе Павло Антонович, то вона насупила брови й скривилась, неначе кислиці покуштувала.
— Та вона ж з бюрократії й, надісь, вона чула десь, як по салонах потріпують моє ймення, — сказав Радюк. — Ця мене й на квартиру не прийняла б.
— Прощайте й вибачайте, що потурбували вас дурно! — каже Павло Антонович та мерщій з покоїв, а ми з Галею й собі давай хутчій тікать. Од цієї вередливої панії й поли вріж та тікай! Така вона гордовита, та вередлива, та надута. Цур їй, пек їй!
— Гордовита, бо вона велика цяця: вона, бачте, генеральша, — сказав Радюк. — Вона була замужем за Рибачковим, котрий перед тим був у Києві предсідателем, а потім директором в банку та наудив рибки на сто тисяч усякими хабарами, за добрих давніх часів, ще й йому дали село, одняте в одного польського дідича, повстанця.
— Сто тисяч! Ой Боже мій, як багато! Я б і не піднесла! — аж крикнула панія Висока.
— Виудив і ставок, і млинок, і вишневий садок, і дім. А тепер його удовиця сидить в норі та тільки ссе лапу, обмочену в зібраний мед, неначе ведмідь. Небіжчикові дала казна на виплат на сорок год конфісковане на Волині в польського повстанця дідича ще друге село. Теперечки в неї тільки й роботи, що з ранку до вечора вишиває подушки та килими, а ляже в постіль, то читає до світу французькі романи.
— А які ж іще ви бачили квартири? — спиталась стара Масючка.
— Ой серце! Бачили ще багато, і багато гріха набрала на душу, — сказала Ликерія Петрівна. — Ото йдемо ми та зайшли в двір до якогось полковника Пришибитька. Огляділи передніше квартирку. Квартирка гарна й новенька та чистенька. Павло Антонович і смикнув за дріт та й задзвонив. Нас впустив лакей з здоровими бурцями на щоках. Вони ж увійшли в прихожу поперед мене, а я зосталась позаду. Зачиняю двері та й думаю: «Не буду я витикаться наперед, щоб мене знов не прийняли за матір, бо я ж ще й досі навіть нігде на весіллі не материнувала». Аж вискакує з дверей той полковник Пришибитько в білому кітелі, і владимирський хрестик теліпається в петельці на грудях. Мабуть, він і спить в тих хрестиках.