— То й висповідаєтесь, — сказав Радюк. — Гаразд, що недалечко ходить.
— А вже зроду-звіку не піду з вами оглядать київських жител. Набралась гріхів, як вівця реп’яхів. Буде мені втямки ця проща аж до нових віників, — аж до другої Петрівки.
— Зате ж матимете за що розказувать знайомим сусідам аж до другої Спасівки, — кепкував старий Масюк. — Настачите на всю околицю цікавих київських новинок.
— Але оце ми зробили добру промашку по Києві. Я виголодавсь, не знаю й як! Ходім оце усі обідать в ресторан! — сказав Радюк.
— Хіба мене понесете на руках, а сама я вже не спроможусь дійти, — сказала Ликерія Петрівна. — Сказать по правді, в мене от-от незабаром нарядяться пухирі або чиряки на підошвах.
— Та й ми не дійдемо. Ноги щемлять, неначе їх хто ломакою молотив. Ідіть, серце, собі вдвох з Галею, а ми пообідаємо вдома: є ще в нас чимало всякого поживку, є ще ціла шинка з плічка, — сказала стара мати.
— А я б оце напилась питного меду-липцю! Я таки зроду ласійка: люблю солоденьке, та добреньке, та смачненьке. Ой, смачний же тут отой питний мед! Од тієї балачки та лайки з усякими Пришибитьками в мене аж в пельці посохло.
— Та ходім, Ликеріє Петрівно! Я вам достану й питного меду, й вина! — сказав Радюк.
— Цур їм, тим ресторанам! Там мене обдеруть, як козу вовки. Тут у Києві за все плати окроми: і за простирадло окроми, і за подушку окроми, і за отой «самограй» окроми, і за якесь дране укривало окроми, і за свічку окроми, і за те, що сядеш і один ступінь ступиш — окроми, — говорила Ликерія Петрівна.
— Та там же в ресторані не подаватимуть вам на стіл свічок та подушок, — зауважила Галя.
— Та то я, бачте, говорю проти того, що тутечки деруть за все, неначе діти з батька, — сказала Ликерія Петрівна.
Старі заходились коло плічка, а молоді пішли обідать в ресторан. Пообідавши всмак, вони пішли на прогуляння в Царський садок, довго гуляли понад горами, милувались, виглядали на міст, на Дніпро, на Аскольдову могилу, що притулилась на терасі під горою в зеленому дереві. Старий город пишавсь на горі, неначе виставляв проти гарячого сонця напоказ усю свою дивну красу. Ціла група монастирів і церков ніби з букетами золотоверхих бань, та баньок, та позолочених хрестів сяла та лисніла на майському сонці, оперезана зеленими алеями на краєчку гір. Пам’ятник святого Владимира неначе був намальований на оксамиті м’якого делікатного блакитного неба.
Картина була лиснюча, мигаюча, мрійна, неначе золотий зачарований вигляд у сні або в казці. І молодий Радюк, і Галя милувались на волі тим виглядом, милувались своїм коханням і були щасливі без кінця, без краю.
— Який дивний звідсіля Старий город! Неначе цю красу я бачу в сні, неначе слухаю чудову казку й бачу усі дива «Тисяча однієї ночі», — сказала Галя. — А все-таки як пригадаю, що мені вже не вертаться до нашої Масюківки, то мене бере жаль. Я б оце находилась тутечки, натішилась, намилувалась оцим усім та й до Масюківки ладна б вернуться хоч і зараз, в той неглибокий яр з вербами, на ті милі пригорки понад яром, в наш тихий, густий, та затишний, та запашний вишневий садочок.
І маленький сутіночок не то задуми, не то смутку промайнув по її виду, по її карих очах. Вона одвела очі од лиснючого та блискучого вигляду й неначе бачила спущеними додолу очима і той тихий довгий яр, і зелені верби на яру, і густий затишний та запашний вишневий садочок. Її душу поривала тиха поезія ярів та садків дужче, ніж блискуча краса Старого города.
— Ти, Галю, селючка зроду! Тим-то й пориває, й потягує твою поетичну душу той ярочок і той садочок. Забувай, серце, потроху той ярочок і вишневий садочок, бо ми мусимо з головою пірнуть в цьому, зверху тільки мрійному та лиснючому, Вавилоні, в цій біганині та тяганині людського міського життя.
Галя похнюпилась, похилила голову й трохи не заплакала.
Вони вернулись додому й по дорозі купили для Ликерії Петрівни пляшку питного меду та пляшку вина. Ликерія Петрівна зараз налила стакан меду й дудлила, закинувши голову назад. Її куценькі товстенькі брови поїхали вгору й стали ще коротші, неначе на лобі хто посадив два ґудзики.
— Ну, та й спасибі вам за цей гостинець! Оце ж я заходжусь п’янствувать серед святого монастиря, бо дуже ласа зроду до меду! — аж гукнула Ликерія Петрівна. — Я таки добра ласійка. Маю цей гріх на душі.
— А що! Може, й ви признались на сповіді на духу, як одна молодиця, що, мовляв, годувала в святу п’ятницю на Параски дитину молоком та забулась і ложку облизала, — жартував Радюк.