«Це правда! Туди покладу всю свою душу, усі свої мрії, усі свої поривання, туди — в книжку, в науки, в просвітність рідного краю й темних мас!» — майнула думка в молодого зятя.
— Прощайте! Зоставайтесь здорові! — гукнув батько з воза в брамі. — Та коли приїдете до нас, то не забудьте привезти мені усяких українських книжок. Я тільки їх залюбки й читаю. Господи, споспішай і спострічай! Дай Боже час добрий!
— Щасливої дороги! — гукав зять з двора.
XV
Другого дня перед вечором молодий хазяїн з своєю жінкою сиділи в світлиці за столом за чаєм. Чистенька невеличка світлиця аж лисніла в майському теплому світі, що лився через вікна й грав на чистій, недавно помальованій підлозі. Галя була зроду чепурна та чистючка, як і її мати. В покоях було гарно прибрано.
На двох образах в кутку Галя почіпляла повишивані взорцями рушники. Над столиком висіло чимале нове дзеркало, а коло його по обидва боки так само висіли на цвяшках чисті вишивані рушники й ніби ще більше звеселяли й так світлу та веселу горницю. Під дзеркалом лежали тільки що накуплені нові книжки: перший том Лассаля на німецькій мові та інші наукові книжки, що їх Радюк купив для себе, й Шпільгагенове «Лавами та рядками» та всякі Діккенсові утвори, куплені для Галі, котрих вона ще не мала спроможності прочитать на селі.
— Я оце радий, що ти, Галю, вже перестала журиться та сумувать за своїми. Поживеш в Києві, то й звикнеш, — сказав Павло Антонович, мостячись на стільці, ближче до самовара.
— Мушу звикать. Милі батько й мати, а милий ще миліший, як кажуть на селі. Оце й мені довелось в Києві звикать до того милого. Якби не ти, мій милий, я, здається, зроду-звіку не виїхала б з Масюківки, з батькової господи, не то що до Києва, а хоч і до Парижа. Мені наша Масюківка вдесятеро краща од Києва, не то що од Парижа, — говорила Галя, засипаючи чай в новісінький чайник.
— То ти, певно, по своїй вдачі вже призначена для села, бо ти там родилась, там і зросла. А тим часом тобі судилась інша доля: будеш зо мною вештаться по усяких містах; мусиш стать городянкою.
Галя поставила чайник на самовар і похилила голову. Перед нею ніби майнули якісь невидані інші міста в якомусь далекому краї, міста чужі, з іншими людьми, і вона на хвилину задумалась.
— От я вчора подав по міській пошті листа до ДунінаЛевченка, дав звістку про моє нове житло, то треба його й сподіваться. Цей прибіжить швидко. Чи є пак в нас що на закуску? — спитав Павло Антонович в Галі.
— Є ще цілісіньке плічко шинки. А за паляницями можна й послать, — сказала Галя.
Не встигли вони випить по стакану чаю, як у двері почувся крик.
Полковник стояв на порозі й чогось кричав на дворника.
— Вже наш полковник викотив свою гармату й гуркає на подвір’ї, — сказав Радюк, заглядаючи в вікно. — Цікаво знать, на кого це він націляється, щоб стрілять.
— Може, влучає в наші вікна? Може, це він якраз на нас хоче шпурлять кулями за якусь провину? — сказала Галя, оглянувшись до вікна.
— Хвалить Бога, не на нас. Бог хранив якось! Це він стріляє на свого пришелепуватого дворника. А ондечки в хвіртку входить наш Дунін-Левченко. Одже ж якраз він потрапить під кулі!
— Ой, лишечко! Ще, борони Боже, й поляже отам надворі під кулями! — бідкалась Галя жартовливо.
Незабаром в світлицю вступив Дунін-Левченко й поздоровкавсь.
Його попросили сідати за стіл.
— Що це в вас за хазяїн такий крикливий та галасливий? — спитав гість.
— Та це ми отут оселились і справді неначе під самою твердинею та під рулками гармат, — сміявсь Радюк, — наш господар дуже опришкуватий та якийсь заводіяка: страх як любить стрілять! — сказав Радюк.
— Я боялась, що й ви так і покотитесь під його кулями, — сказала Галя, наливши стакан чаю й подаючи гостеві.
— В мене й не трудно влучить. Влучив би одразу, бо я не дуже-то швидкий: несплоха втік би й далеко б не забіг, — сказав гість, осміхаючись.
— От і спасибі тобі, Павле Антоновичу, що дав мені знать про своє житло. Мені доведеться частенько забігать до тебе, бо нам потрібна твоя голова.
— Ну, в мене не така ж завбільшки голова, як копа, як казала панія Висока про свою голову, — сміявсь Радюк.
— Чи така, чи не така завбільшки, як полукіпок, а все-таки голова. Будемо радиться гуртом, до якої праці нам ставать теперечки. Мої іменини післязавтра. Приходь, будь ласка, до нас, та побалакаємо, та порадимось. Ще й мій тато, й мати не виїхали. Мій тато тебе любить, питав про тебе. І мама до тебе прихильна. Приходь же, не забувайсь! Зійдеться, надісь, багато моїх товаришів та давніших знайомих. Побачимось й з ними, поки не розлізлись по світі, як руді миші.