В цьому ніби рябому та смугнастому й пістрявому товаристві були паничі з усяких мішаних сім’їв, було навіть три католики з київських та волинських молодих дідичів, котрі походили з давніх українських сполячених сім’їв. Вони поприставали до українців і стали до спільної праці, назвавши себе знов українцями. Таких українців тоді звали «українофілами». Решта католиків, товаришів молодого Дуніна-Левченка, як тільки вгледіли на йому червону застіжку й мережану сорочку, зараз перестали заходить до його й одкаснулись од його. Батьки й матері навіть забороняли їм мать знайомість з червоними стьожками та свитами. Це вже було перед самим польським повстанням з початку шістдесятих років.
— Та за які то недільні чи якісь вечірні школи ви, Павле Антоновичу, були почали балакать? — спитав зацікавлений хазяїн.
— За школи та читання в неділі та в свята для міщан та міських слуг, читання лекцій по усяких науках або читання поетичних просвітніх утворів, — сказав Радюк. — Європа вийшла з темряви і дійшла до високої культурності через науки та просвітність. Нам треба хоч потроху доганять Європу, щоб не опиниться далеко позаду, і піднімать розвиток сільських і міських мас. Підніметься наука в народі, то це само по собі вже потягне за собою й промислівство, і ремество. Наука добере ключів до всякого замка й одчинить двері до світла, й добра, й добробуття в житті. Нам треба, що стосується до культури краю, закласти в Києві недільні школи й вечірні читання для старого й малого, щоб потроху сипать світло на темні маси. Подаймо прошення про дозвіл та й будемо по черзі ходить в ті школи та й читати. Може, в місті ще хтось знайдеться прихильний до цієї справи, то ми й тих залучимо й запросимо нам на підмогу.
— Добре, добре! — обізвалось багато голосів. — Ми усі ходитимемо й сіятимемо це насіння на користь масам.
— А хто ж вам платитиме за це гроші? Чи ви ходитимете дурнички? — одрубав Кованько. — Як дурнички, то од мене буде дзус!
Ця Кованькова вихватка здивувала усіх дуже неприємно. Усім здалось, що Кованько якось змилив, звернув навкоси з простого шляху в якесь багно. Усі зауважили вперше, що Кованько не має ніяких щирих пересвідченнів, нездатний по своїй вдачі до чогось путнього, що він коли не ледар, то просто необачний штукар і людина без принципів і без пуття і, може, буде згодом ще й шкодливий для справи.
— Авжеж дурнички! Ради ідеї, ради рідного краю, — сказав Радюк.
— Ну, за це спасибі! В мене не стане часу на це, бо в мене й без того праці по самісіньку шию коло моїх лазень. А батько старий, нічого не доглядить гаразд, — сказав Кованько.
Усі витріщили на Кованька очі з дива. Ніхто од його не сподівавсь цього. Така вихватка здивувала всіх.
— В Петербурзі почали видавать «метелики», книжечки для народу, але писати їх там нікому, — знов почав Радюк. — Тим часом од начальства з Петербурга доручено в Києві скласти й зготувать школьні українські книжки для народних шкіл на українській мові. Ми станемо й тут до помочі й зготуємо гуртом усі популярні книжки для народу на українській мові по всіх науках, як це зробили чехи, як це вже давненько зроблено в Англії. Поділім між собою усі науки та й понаписуємо коротенькі книжечки про кожну науку для народу. Розстараємось грошей, — тоді видамо книжечки для народу.
Піднявсь гомін та клекіт. Дехто почав робить цю діляницю складання книжечок між молодими. Почалось змагання, кому що брать, почалось навіть силування й накидання декому такої роботи. Одні намагались, другі одмагались. Хазяїн і старі дідичі слухали цю всю тяганину байдужно, пасивно, хоч і нічого не мали й нічого не говорили проти того. Їх очевидячки тільки цікавила новина цієї справи, й досі нечувана й небачена ними на віку.
— Що ж ти візьмеш? Яку науку береш собі для просвіти народу? — спитав молодий Дунін-Левченко в Кованька.
— Я візьму на себе анекдоти; візьму й ладен дати в цьому засвідчення на папері, бо я маю до цього хист, — поважно обізвавсь Кованько.
— Та, певно, фельєтони жартів? — додав Радюк.