Вже Дашкович минув Дубовійову хату, перейшов через два садки, через дві левади, а та страшна картина не сходила з його думки. Йому так схотілося ще раз подивиться на щасливу пару, що стояла під вербою, намилуваться щастям кохання молодої дівчини і хоч трохи зігнать з душі смуток.
Тільки що він став під тією самою вербою і вгледів ту саму дівчину з парубком, коли дивиться, аж там стоїть якийсь ще другий парубок та все поглядає на молоду дівчину й молодого хлопця. Той парубок все крутив свій довгий вус та все дивився злими блискучими очима на дівчину. Його синя спідня губа одвисла й трусилась, а лице було смутне й зле. А молода дівчина все перебирала разки намиста, все спускала очі додолу та стиха промовляла до чорнявого хлопця; чорнявий хлопець поклав на її плече руку й не зводив очей з її червоного лиця. Дашкович побачив, що він тут зовсім зайвий, втямив, до чого воно йдеться, та швиденько почимчикував через садки й огороди до села.
Недалечко од батьківської оселі його перестрів знайомий сусіда Топилка. Дашкович впізнав його.
— Чи впізнаєте мене, Топилко? — спитав він у чоловіка. Топилка довго придивлявся, а потім крикнув:
— Чи вже ж це ви, Василю?
— Як бачите, я!
— Які ж ви стали худі та бліді! — промовив Топилка од щирого серця. — Може, вам погано жить у Києві, то переходьте до нас священиком на панотцеве місце, — сказав Топилка згодом.
— І вже годі! Топилко.
Топилка попросив Дашковича зайти до його в хату, і він зайшов. Топилчиха й собі дуже здивувалась, що він став такий худий та блідий. Чоловік був дуже радий, зараз поставив на стіл пляшку горілки; жінка кинулась до комори, принесла щільник липового меду, достала хліба й солі, накришила сала, покраяла цілий хліб, поставила на стіл сметану. І Топилка, й Топилчиха вештались по хаті, ставили на стіл, що тільки можна було знайти в їх небагатій господі.
Жінка метнулась до печі і невважаючи на те, що втомилась на полі, хотіла розпалювать солому й смажити смаженю. Топилка налив чарку горілки, випив сам і почав частувать Дашковича.
— Та випийте-бо хоч чарочку! Випивайте-бо всю до дна! Та закусіть, будьте ласкаві! Оце, Господи! Нема чим вас і приймать, і вітати. Ми вже оце й повечеряли.
— Не турбуйтесь! Бога бійтесь! Що це ви! — заспокоював Дашкович добрих людей і мусив сам вирвать вогонь з рук в Топилчихи, котра хотіла вже підпалювать в печі солому й тріски.
— Та випийте-бо ще хоч чарочку! Оце, Боже мій! Коли б пак було знаття, що такого гостя матимемо! — знов бідкався Топилка. — А ми ж вас знаємо змалечку! А ми ж малими колись гуляли з вами і в хрещика, і в жельмана, і веснянок співали. Та ти б таки, жінко, зачавила курча! Де ж пак, не бачили вас стільки год! — так згадував Топилка давню давнину та все припрохував.
Топилчиха принесла сиру й масла, поставила солоних огірків та все бідкалась, що нема чим приймать гостя.
Дашкович почав розказувать про Дубовія, як він недавно катував жінку й дітей, і спитав:
— Скажіть мені, за що Дубовій так катує свою нещасну жінку?
— О! Хіба ж ви не пам’ятаєте? Та вони так б’ються од того часу, як побрались. І він закатований та упертий, і вона така сама. І він хоче верховодить в господі, і вона хоче верховодить, ніколи не змовчить йому, та й войдуються цілий вік. Чи ви пак знаєте, що в неї кістки, мабуть, нема цілої! Вона вже раз кидала його, але швидко вернулась і тепер оце нахвалялась, що знов покине, — промовив Топилка.
— І Господи! Скільки раз вона переховувалась по чужих хатах, по клунях, поки в йому було не прохолоне той пекельний вогонь! — промовила Топилчиха, зітхнувши.
Ще вони всі троє сиділи за столом і розмовляли, як у сінешні двері ввійшла дівчина з відрами і почала виливать воду в діжку. Дашкович зараз впізнав ту гарну співучу дівчину, що стояла недавно з хлопцем під вербами.
— А бач, дівчино, я тебе й випередив, хоч я й старіший за тебе! — промовив Дашкович.
Дівчина почервоніла, як маківка, затулилась рукавом і не знала, де дітись.
— Це наша дочка Настя! Чого це ти так опізнилась? — промовила Топилчиха.
— Оце! Побалакала трохи з дівчатами. Хіба не можна постоять та поговорити! — сміливо промовила Настя і скоса, й гарно, й лукаво зиркнула очима на Дашковича.
Її чудовий голос так і задзвенів по всій хаті, а вид так і пашів червоним соромливим вогнем, хоч у хаті було вже не дуже видко. Вона прожогом вискочила у двір і заспівала веселої пісні.