Наливаючи чай, Надежда Степанівна щовечора ставила на стіл зайвий стакан. І тепер вона налила всім по стаканові й поставила один порожній; навіть вкинула туди грудочку сахару.
Радюк подивився й промовив:
— Для гостя наготувала!
Радючка навіть не обізвалась, тільки її очі знов потягло в степ, туди, де ховався й зникав битий шлях, де стояв Київ. Вона тихесенько зітхнула.
Замість жартів Радюк і собі легенько зітхнув. В їх була одна думка, одно почуття. Мати думала-гадала про долю сина: яка-то колись буде його жінка, і де він її візьме, і які в неї колись будуть унучата, і чи буде він щасливий в парі з молодою жінкою. А батько думав, як-то там синові вдалися екзамени, і як він скінчить курс, і яку собі службу дістане, і як йому вдасться на тій службі: чи осміхнеться до його доля, чи, може, недоля буде слідком ходить за ним на довгій ниві життя. І всі ті думи вони обоє ніби читали на далекому небі, на сизому степу, де він зливався ніби туманом з синім небом. Туди тягло й поривало їх очі й їх думи.
Коли це з степу неначе випливла жидівська балагула, напнута білим полотном. В балагулі стриміло з десять голів, натиканих по всьому возі вздовж і впоперек. Балагула скотилась в ярок і наробила своїми брязкалами багацько шелесту серед тихого села. Серце в батька й матері швидше закидалось. Одначе балагула загула проз панський двір, і швидко не стало чуть ні гудіння, ні брязкання.
— Мабуть, жиди поїхали в Полтаву на ярмарок, — тихо промовив Радюк.
— Мабуть!.. — ще тихіше обізвалась Радючка й зітхнула. Вже сонце стало на вечірньому прузі над самим степом. Коротке гостре проміння заквітчало його навкруги, неначе кругом його стирчали натикані ножі, розпечені в огні. Тихий світ лився по степу. Ввесь степ червонів проти сонця, ніби вкритий червоним туманом, і той туман неначе широкими завісами спадав з сонця й розтягувався все ширше та ширше по степу без кінця. А сонце блищало на вечірньому небі якимсь чудовим оком, котрому нема нічого рівного в світі!
З гори знов почало з’їжджать дві повозки, запряжені добрими кіньми. Піддурене серце батьків якось не вірило й не ждало нічого. Вони думали, що й ті вози поминуть Журбані й не привезуть коханого сина. Вози стали на подвір’ї, і до Радюків на терасу ввійшло кілька сусід-дідичів, щирих приятелів. Вони знали, що в Журбанях сподівались молодого Радюка, і приїхали навідаться, розпитать про Київ, про новини. Вони привітались до хазяїна й хазяйки й почали розмовлять, але розмова якось не йшла на душу Радюкам: їм обом так бажалось думать й ждати на самоті.
— Чи нема й досі сина з Києва? — спитав один сусід.
— Нема. Ждемо й не діждемось. Дай Боже, щоб ви були добрі на почин в цей вечір, — промовив Радюк якось смутно.
Тимчасом як гості розмовляли й пили чай, молодий Радюк приїхав у двір і, розпитавши, що вся сім’я п’є чай на терасі, пішов туди навпростець через садок. Вся сім’я Радюків і всі гості побачили, що через садок до тераси сміливо йшов якийсь сільський парубок, але такий гарний, так гарно убраний, неначе на театральній сцені. На молодому парубкові була, правда, проста чорна свита, але пошита не сільським кравцем. Зате ж сорочка була вишита заполоччю з шовком. Всі груди й комір були залиті червоними мережками. Червона стьожка й застіжка були оксамитові, на голові бриль був солом’яний, але не простий. Сині шаровари були широкі. Чудовий парубок з такою красою лиця, про яку розказують в казках, йшов просто й сміливо до тераси, як людина, дуже вхожа й близька до хазяїнів.
— Який гарний парубок! — сказав один гість.
— Який він схожий на нашого Павла! — промовила Радюківна. Радюк і Радючка дивились на того парубка і своїм очам не йняли віри. То був їх син, молодий студент Павло. Він кинувся поперед усього батькові на шию й тричі поцілувався з ним, потім привітався до матері й сестер, а потім до гостей. Його убрання так вразило всіх, що батько зараз спитав його про одежу, а не про здоров’я.
— Що це на тобі за убрання? — спитав батько.
— Одежа! Хіба ж не бачите? Український народний костюм, — промовив син чистою українською мовою і тим ще більше вдивив свою матір і сестер. Материне лице так і розтяглось вподовж. Вона тільки руки згорнула й вирячила очі на сина.
— Нащо ж ти так убрався? — спитала мати.
— Бо тепер так ходять наші студенти.
— Мабуть, тепер така поведенція, чи що? — питав батько.
— Яка чудна в вас мода: зовсім мужича! — сказала мати.
— Та й ваша мода часом буває не краща, — промовив Радюк до жінки. — Одначе студентська поведенція не погана, сказати правду! Та як тобі, Павле, вона пристала до лиця! Ти тут позводиш з ума всіх наших хуторянок.