Старий густий садок розрісся на ярку трохи не до самої річечки. Через гущавину не було видко ні хати, ні загород. Садок ріс собі на волі дико й буйно. Гілля переплуталось так, що здавалось, ніби груші ростуть на вишнях, а вишні червоніють на яблуні, а яблука висять на бузині.
Радюк перескочив через тин, ледве проліз через кущі бузини, трохи не застряг в густому бузку, де кури крадькома неслись і навіть висиджували курчата потай од хазяйки. Густі вишні скинули з його картуза, били його тонкими гіллячками по лиці. Він мусив розводить руками гілля й затулять лице й очі.
В садку якась дівчина співала пісні. Чудовий голос, чудові поетичні слова пісні так і потягли до себе молодого хлопця.
Радюк почав тихесенько закрадаться, боявся зашелестіть листом, ледве ступав по траві та все йшов туди, звідкіль розливавсь дівочий голос між густим листом, неначе голос соловейка. Йому здалося, що співала якась сільська дівчина, бо голос, мотив, слова — все було щиро сільське. Маючи звичай записувать пісні, Радюк притулився до стовбура груші, витяг книжечку й почав ловить на ноти мелодію.
Записавши пісню, Радюк побачив, що недалечко од його на вишневій гіллячці висіла луб’яна козубенька, почеплена за гіллячку ключкою, прив’язаною до дужки.
Через густе зелене листя все просовувалась рука й кидала вишні в коробочку. Рукав був закачаний по лікоть, але ручка була біла, маленька, сливе дитяча. На пальці блищав золотий перстеник. Радюк поклав книжечку в кишеню й почав милуваться знехотя тією ручкою. Він виглянув знов і побачив, що на зеленій траві стояли два маленькі черевички з ніжками, а на ніжках біліли панчішки. Черевички все спинались на самісінькі кінчики, неначе танець танцювали.
Радюк догадавсь, що то молода Масюківна рвала вишні, його серце дуже-дуже закидалось в грудях, жар ударив йому в щоки. А пишний дзвінкий голос лився на його через листя так недалечко, що він неначе лицем почував трелі. Він ще раз виглянув з-за груші, і через вишневий лист забіліло личко, зачервонів роток, свіжий, наче стигла вишня. Голос на час замовк, бо біла рука вкинула в рот вишню, але знов пісня почалась, гіллячка нагнулася, і Радюк побачив все Галине лице з чорними тонкими бровами, з тонким, неначе виточеним носиком. Темні великі очі блиснули через лист, як блискавка.
— Ой! Ой! Ой! — крикнула сполохана Галя, несподівано побачивши якогось панича за грушею. Коробочка з вишнями впала на траву. Вишні розсипались, наче рій бджіл. Гіллячка порснула вгору. Галя з переляку прожогом побігла через садок і сховалась в гущавині.
— От тобі й на! Сполохав пташку в вишневому садочку! — промовив сам до себе Радюк і почав збирать в козубеньку вишні. Стиглі вишні злипались китяхами, наче бджоли кругом матки. Радюк назбирав повну коробочку з верхом і пішов через садок до двора.
Виходячи з вишника, Радюк вгледів через молоді вишні й через тин дві кінські голови. Коли дивиться, аж погонич повів вже коней до стані, візок стояв під коморою в тіні, спустивши дишель, неначе на одпочинок, а Іван Корнійович Масюк поніс упряж до комори, кинув за двері та й замкнув двері замком.
— Іване Корнійовичу! Добридень вам! З тим днем поздоровляю, що сьогодні! Але навіщо ви звеліли випрягти коні, ще й упряж замкнули!
— На те, щоб ви зостались в нас на обід, бо ви народ молодий, непосидящий! — гукнув Іван Корнійович, стукнувши дверима й брязнувши ключами.
Радюк увійшов через хвірточку в двір. Двір був просторний, чистий, зарослий низесеньким зеленим шпоришем. Чималий, але не новий вже дім з ґанком привітно білів проти сонця. Кущі рожі, оргинії зеленіли під самими вікнами, дуже виразно малюючись проти чистих білих стін, мов на папері.
Висока небілена рублена комора з чотирма стовпчиками з фронту, штучно вирізаними, кидала од себе густу тінь на зелений двір. Повітки, загорода, кошари, клуня були добре вшиті, добре збудовані. Скрізь було чисто, скрізь був порядок, скрізь було по-хазяйській. Навіть улики в сінцях під коморою були складені за колонками рівно, як по шнурку.
Назустріч Радюкові йшов Масюк. На йому був солом’яний бриль з широкими крисами й легкий халат. Поли халата ніяк не слухали рук, все одкидались, а з-під їх було видно білі, дуже просторні сорочки.
Ще раз вони поздоровкались серед двора й поцілувались. Замість того, щоб запрошувать гостя в хату, Масюк повів його подивиться на хазяйство. Він любив хліборобство, любив воли, вівці, як любить все те простий українець. Радюкові дуже хотілось піти в горниці, побачиться з Масюківною, одначе він мусив йти слідком за хазяїном і нести козубеньку з вишнями.
— Де це ви набрали вишень? Чи од зайця одняли? — спитав Масюк.