— І! Де вже вмію! Колись, може, вміла, а тепер, може, й забула.
— Хоч, може, й забули, а ваші пироги перші на цілий повіт, — промовила Масючка.
— Перші на цілу губернію! — додав Масюк.
Ликерія Петрівна аж засоромилась і чогось запишалась, бо знала, що її пироги й справді видержать сміливо конкуренцію.
Всі заворушились по світлиці. Ликерія Петрівна встала і, піднявши голову, хотіла проходиться по світлиці. Але вона зирнула через двері в кімнату й побачила там на жердочці клубки, півмітки й основу. Пасма ниток, як шовкове руно, аж гнули всю жердку.
— Ой, яка ж ваша чудова основа, яке піткання! — аж крикнула панія Висока до Масючки. Вона скинула окуляри, прожогом побігла до клубків, до основи, аж довгий хвіст од її сукні підобгався. Роздивляючись на нитки, на основу, вона сховала окуляри в кишеню і вже більш їх не виймала. З тими окулярами сховалась і пиха панії Високої, і вона вийшла до світлиці якось натуральніше: веселою, привітною, якою вона була завсегда в себе вдома.
Тим часом хазяйка з дочкою готували стіл. На столі з’явились пироги, пухкі, пахучі, прямо з печі.
— А що, чи напечете таких? — спитав Масюк до панії Високої.
— Може, й не напечу, — тихо промовила вона, розломивши пиріг й оглядаючи його з усіх боків. Її трохи брала зависність, що сусіді добре вдалися пироги...
Всі сіли за стіл. Масючка вже постерегла, що молодому паничеві сподобалась Галя, не дозволила їй прислужувать і присилувала сісти за стіл. Радюк сів коло Галі. Галя трохи засоромилась, одначе вже не одхилялась од його, не дивилась набік, на двері, як роблять сільські соромливі дівчата, а сміливо піднімала на Радюка очі, як він почав до неї промовлять. Радюк почав розпитувать її про хуторянське життя, про сусід.
— Чи не скучно вам жить на хуторі? — спитав він Галю.
— Ні. Я зросла на хуторі й звикла до села. Як була я малою, то й зовсім мене не брала нудьга. А тепер часом восени та взимку, як настануть короткі дні, а вечори такі довгі, такі довгі, як море, то часом сумую при роботі. Книжок у нас нема де достать. Я й читала б книжки, бо люблю читати, та нема де достать. От я вас попрошу, привезіть мені книжок. Може, ви понавозили з Києва чогось такого, дуже гарного, — промовила Галя, дивлячись на стіл і з останніми словами ледве підвівши очі на Радюка.
— Добре, привезу, доконечне привезу! Я таки й думав за вас, щоб наділить вас найновішими книжками. Треба розкидать по хуторах книжки, бо книжки дуже добра річ.
— Ой, як би я подякувала вам за те! Але ви незабаром поїдете до Києва? Я не встигну, може, й прочитать.
В Галиному голосі задзвенів легесенький смуток. Молоді заїжджі паничі з городів дуже розважали молодих хуторянок і часто були причиною сліз і кохання не для одної хуторянки після свого виїзду.
— В мене є такі книжки, що я можу зоставить вам і на зиму, аж доки приїду з Києва вдруге.
Галині груди легесенько піднялись угору; вона ледве встигла задушить в собі зітхання.
— От літом я ніколи не нуджусь, — додала Галя. — То коло хазяйства, то в садку, а найбільше коло квіток в горідчику, й нестямишся, як той час минає.
— В садочку, та ще й з піснею, — промовив Радюк, лукаво подивившись на Галю. Галя запишалась й осміхнулась; вона мала щось на думці, бо вже вгадала, що Радюк її любить.
— А чого це ви нічого не їсте? — раптом спитала їх, аж крикнула панія Висока. — А ще й за стіл сіли. Покуштуйте лиш, який смачний борщ з курятиною, Павле Антоновичу! Чи, мабуть, вам не до борщу? Еге, так?
Павло Антонович і Галя набрали трохи борщу в тарілки, одначе їли мало. Галя тільки спробувала, та й ложку поклала.
— От і погано, коли вам їсти не хочеться, — знов промовила панія Висока, не зводячи своїх маленьких сірих швидких очей з молодої пари.
— Коли ж я недавно снідала, — обізвалась Галя.
— Та й я снідала, одначе, Богу прийому, їм, як бачите!
— Бо вам, Ликеріє Петрівно, вже ніщо не заважає мать добрий апетит, а молодим людям часом буває зовсім інше в думці, — промовив Масюк.
— Оце! Хіба ж я вже така стара. Що це ви, Іване Корнійовичу! Хоч небіжчик капітан і давненько вмер, одначе я ще зовсім-таки не баба.
— О, ви б ще й заміж пішли, якби хто добрий трапився, — сказав Масюк.
— Чи пішла б, чи не пішла б, це трудно вгадать.
— Але якби хто добре причепився, та ще щоб і кишені були не порожні, та й брови чорні, й голова не сива, не така, як оце в мене... — промовив Масюк.
— А певно, за сиву голову не пішла б і за такі незакручені вуса, як ваші, не пішла б, — промовила Ликерія Петрівна й зареготалась дрібненько.