— Спробуйте-бо, Ликеріє Петрівно, яблучок! Таких ви не їли й на Басарабії, — дражнився з нею Радюк.
— Таких, може, й не їла, а їла виноград, пила вино, скільки хотіла, а до Спаса таки не буду їсти яблук, їжте вже ви!
Тим часом надворі вечоріло; жара спадала. З садка, з-під груш і яблунь потягло прохолодою, що навівала вогкість на гарячі лиця. Квітки в клумбах, прив’ялені на гарячому сонці, підіймали головки, підіймали лист, зачувши вечірній холодок. Недалечко од Радюка ріс на грядці на самому краю здоровий кущ гвоздичків. Радюк глянув на той кущ гвоздичків, і на Галю, і на ті два гвоздички в її косі, що придавали краси її карим очам і пунсовим губкам, і промовив:
— Ви, мабуть, найбільше любите оці квітки, оцей огняний кущ гвоздичків. Ніякі квітки не пристають вам так до лиця, як оті гвоздички.
Галя осміхнулась. Легенький рум’янець налетів і зараз зник з її лиця. Вона доторкнулась пальцями до двох гвоздичків на голові, про котрі вона й забула.
— А я ніколи й не поливала гвоздичків! — промовила вона вже сміливо до Радюка.
— Одже ж поливайте їх рано й вечір, — промовив Радюк.
«Буду поливать рано й вечір та тебе споминать», — подумала Галя й легесенько зітхнула, згадавши, що Радюк недовго буде в Журбанях і на довгий час поїде до Києва.
— Нащо ж ми будемо їсти несвіжі вишні, коли в садку ростуть свіжі? Дивіться, як червоніють, аж листя не видно! Аж гілля гнуть! — крикнула Висока й підскочила вмить, неначе м’яч, ще й у боки взялась. Вона побігла у вишник, а за нею слідком побігла й Галя, а за Галею Радюк. Масюк і Масючка зостались вдвох. Масюк ліг, простяг ноги на килимі, а далі й сам увесь простятся, потягнувся й позіхнув на ввесь садок, аж собака за тином гавкнула.
Ясна Ликерина сукня червоніла поміж вишнями й миготіла так швидко, неначе пурхала. Радюк почав рвать ягоди з однієї вишні з Галею. Їм обом так хотілось подивиться на ту вишню, коло котрої вони стрілись уранці так несподівано, а панія Висока все кликала їх зовсім не туди, але в другий куток садка. Радюкові так хотілось поговорить з Галею на самоті, а Висока все неначе з землі вискакувала, все виглядала з-за вишень на їх, все терлась коло їх.
Але садок був прегустий. Високої стало не видно. Радюк почав розмовлять з Галею.
— Чи не забудете ви за мене, як я поїду з дому, може, й на довгий час? — промовив Радюк. — Бо я вас ніколи не забуду, хоч і поїду, може, й на довгий час. Як тільки я побачив вас у Журбанях, як тільки почув ваш голос, вашу пісню, я почув душею, що вже вас ніколи не забуду.
Галя рвала вишні, але їх не їла і все пускала ягоди на траву. Вона мовчала, але дві сльозі виступили на її чудових очах і покотились по щоках. Радюкові стало жаль молодої дівчини, неначе рідної сестри.
— Чи забудете мене, чи не забудете? — знов спитав він, взявши Галю за руку.
— Не забуду, — одказала вона нищечком, як мала дитина, і трохи не розридалась, як мала дитина.
Коли це за вишнею шелеснула панія Висока і зігнала якусь птицю з дерева. Її сукня запалала в зеленому листі. Радюк пустив Галину руку.
— Хавав! — крикнула вона з-за гілля й таки справді злякала молодих людей. — А що, злякала вас, садових пташок?
— Не тільки нас, а й ту птицю злякали, що ондечки полетіла, — промовив Радюк.
Галя мусила ніби заспокоїться при сторонній людині, навіть була рада приходу Високої. Нове почуття кохання, на самоті з милим, в зеленому садочку, вперше на такому молодому віку, трохи злякало її й дуже збентежило.
Незабаром всі вони троє виринули з зеленого, густого вишника й посідали хто на килимі, а хто на траві. Панія Висока напелехала повну тарілку свіжих вишень.
— А де ж ваші вишеньки, паничу й панно? — спитала вона в молодих.
— А ось! — сказала Галя, показуючи гіллячку вишні, всю обсіяну й обліплену вишнями, на котрій зеленіло тільки зо три листочки.
Вона гралась тією гіллячкою, нарвала гвоздичків і зеленого листя й обклала ними гіллячку. Вийшов дуже оригінальний букетик.
— Кому то буде букет? — спитала Ликерія Петрівна, навіщось втягнувши губи в рот.
— Комусь буде, та не скажу! — промовила Галя й подала Високій той букетик.
Висока не взяла й затріпала маленькими ручками.
— Не мені, не мені, а комусь іншому! І мені колись дарували букети на Басарабії, та ще й які букети! Такі букети, що було несуть удвох чорнобриві товариші мого капітана! Було несуть мені цілу гору квіток, та ще й зверху на піваршина китях, сплетений з дорогих французьких заграничних квіток та стрічок. От які букети колись мені дарували!