— То й видам, хоч і ще не час! — промовив Масюк.
— О, бачте! Як моїх хомутів, то й не замкнули в комору, — промовила трохи нахабна Ликерія Петрівна й почала обвірчувать білою вуаллю свій квітчастий чіпок.
Тим часом повозки під’їхали під ґанок. Гості почали прощаться.
— Привезіть же мені книжок якнайшвидше! Хоч би й завтра, — просила Галя Радюка, — бо я вчилась в городі всього тільки рік, а в мене великий потяг до книжок, — тихенько промовила вона до Радюка смутним голосом, — тут я нігде не достану собі книжок і до Страшного суду, мабуть, доки й животітиме Масюків хутір на світі. Я за це вже добре дізналась. Тут навкруги в околиці й панії навряд чи й письменні.
— Та й мені, будь ласка, привезіть оті-о Шевченкові поеми, що ви знаєте! Хоч я давно не читаю, а ті поеми, може, ще й втну, — просив Масюк.
— Добре, привезу, як не завтра, то післязавтра абощо, — сказав Радюк, прощаючись з усіма.
— Сяду ж я з вами, Павле Антоновичу, бо ваші коні баскі. Підвезіть мене додому. Буде веселіше мені в дорозі: будемо пісень співать на радощах, — сказала панія Висока.
— Прошу ласкаво! — просив її Радюк і подав руку.
Гості виїхали з двора, а хазяїни ще довгенько стояли на ґанку. Галі здалось, що стало так порожньо і в хаті, і в садочку, і на подвір’ї. Вже й сонце сіло за вербами, вже й череда прийшла в хутір, вже й зорі заблищали на темному небі, а вона все ходила між вишнями, між клумбами та все тихенько співала:
Потім вона взяла коновку й полила всі кущики гвоздичків, а ввійшовши в хату, вийняла з коси два гвоздички, завинула їх у папір і сховала на пам’ятку про той день.
Надворі вже було поночі, як Радюк з Високою вертались з гостей. Небо чудово заблищало, все засіяне зорями, надзвичайно ясними. Вечір догорював на заході червоним потухаючим жаром. Радюк співав пісні та все думав про Галю. Чи дивився він на ясні зорі, чи на червоне дотліваюче небо, то все думав про неї. Висока додавала йому охоти до співів, жартувала, сміялась Галею. Вже було видно дім панії Високої, в вікна видно було полум’я в пекарні. А в вікнах в селян вже було поночі. Робочого часу люди рано полягали спать і вже спали міцним сном. Коні під’їхали під село й схарапудились в царині. Коло царини щось стогнало, неначе хтось або вмирав, або був прибитий. Панія Висока перелякалась навіки. Радюк стривоживсь і зскочив з повозки. А коло царини все щось стогнало, а потім почало плакать.
— Боже мій! Хто це так стогне? Підіть лишень подивіться кругом хати або в тім рову, — промовила Висока до погоничів. Всі почали наближаться до хати і зараз дізнались, що стогне хтось у хаті, а не надворі. Радюк одчинив двері, бо вони були не заперті, і ввійшов у хату. За ним увійшла Висока.
— Добривечір вам! Хто то так стогне? — спитав Радюк.
— Та це я! — обізвалась молодиця.
Радюк дістав з кишені сірнички й засвітив каганець. Слабкий блиск пішов по убогій хаті. Вони побачили на полу слабу молодицю, що лежала розкидавшись, стогнала й плакала. В ногах у неї спав як убитий малий хлопчик. Висока впізнала молодицю й почала розпитувать.
— Що це з тобою, Параско?
— Ой, слаба я, пані! Покарав мене, мабуть, Господь. Тепер жнива; пшеничка моя стоїть не дожата, а я удова, одним одна, і нема кому дожати, бо й найнять нема за віщо.
— Коли ж це ти, Параско, занедужала?
— Та ще позавчора! Так мені недобре стало, а я все жала, аж на снопи падала, доки зовсім не звалилась сьогодні, вже й додому не дійшла. Привезли мене на волах добрі сусіди. Ой, пшеничка моя вже сиплеться!
І безщасна молодиця знов застогнала й заплакала на всю хату. Радюк побачив, як горює, як бідує простий народ, і сльози вступили йому в очі. Радюк приклав руку до лоба слабої, лоб аж пашів.
— Застудилась десь, молодице? — промовив він.
— Пам’ятаю, що я жала та напилась дуже холодної води з криниці. Люди добрі! Допоможіть мені, бо я або згину, або хліба шматка не матиму!
— Ликеріє Петрівно! Чи немає в вас часом липового цвіту або малини? — спитав Радюк. — Будьте ласкаві, напіймо її на ніч, щоб вона упріла.
— То заїдьмо до мене, може, й поможемо бідній жінці.
І вони заїхали до Високої, заварили цвіту, принесли слабій молодиці, напоїли її, втушкували, вкрили кожушиною. Панія Висока все бідкалась, так їй було шкода сусіди. Молодиця напилась і заспокоїлась. Їй стало легше. Радюк просив панію Високу не пускать її на поле принаймні другого дня, а сам почав з нею прощаться, хапаючись додому.