— А чого ви тут ходите! — крикнув Онисько і... руки опустив, упізнавши хазяїна.
— Чи це ви? Оце, Боже мій! Тільки мене втомили. І треба було вам йти сюдою! Господи! Наче вам стежки нема. Неначе маленькі. А я думаю, що злодії. Тут недалечко шлях. Йде багато чумака, й москаля, і всякого народу.
— Та це ми, діду, правди вивіряємо в вас! — сказав син.
— Доконче треба було! І прийде, Господи, в голову! Чи не покалічила де собака? — бідкався сивий баштанник. — Та й позбавляли ж ви багато огудиння! Їй-богу, неначе маленькі.
— Не сердьтесь, діду! Ми вам привезли могорича! — сказав молодий Радюк.
Всі вони пішли до куреня, переплигуючи через густе огудиння, неначе переходили через річку, скакаючи з каменя на камінь. Рябко вже лащився до наймита, виляючи хвостом, а на хазяїнів усе гарчав та скалив білі зуби.
— Чи є, діду, стиглі кавуни? — спитав молодий Радюк.
— Дині вже давненько показались, а кавунчика — може, й знайдемо.
Онисько швиденько подибав на баштан і приніс здорового кавуна. Кавун був з одного боку зовсім білий, бо Онисько закопав його в ріллю, ще й зверху притрусив сухим бадиллям, щоб часом хто не вкрав першого кавуна. Взявши складаний ніж, що висів на припоні коло пояса,
Онисько розрізав кавуна надвоє. Кавун був стиглий і червоний, як жар. Онисько з гордістю подав кавуна панам, як подають трофеї, добуті на війні.
— Спасибі, діду, спасибі! — дякували пани. Молодий панич порізав кавуна на скибки й поклав на траві. Скибки розпались, і зсередини випав червоний вовк. Всі посідали на землі і з’їли цілого кавуна дочиста!
— Тепер, діду, давайте динь абощо? — казав панич.
— Е! Де вже пак після кавуна та дині! Треба було їсти передніше диню, а потім кавуна, — промовив дід і виніс з куреня велику жовту диню. Молодий Радюк розрізав диню; насіння не вилилось, а випало довгими зліпленими рядками — прикмета, що диня була не проста, а дубівка. В повітрі полився аромат. Швидко од тієї дині не зосталось і шматочка.
— Тепер і до роботи можна браться! — промовив дід поважним тоном, обертаючись до панича. — А нумо, паничу, зносить дині та вибирать огірки!
— Як нумо, то й нумо! — сказав панич. — Давайте, діду, торбину або мішка, я вам поможу вибирать огірки.
— Куди вам там вибирать! То я так тільки жартую, — сказав дід трохи м’якішим голосом.
— Чого ви, діду! Ви думаєте, що я незугарний до роботи?
— Сидіть та лучче люльку куріть!
— Е! Тепер, діду, інший час настав на світі. Годі вже панам сидіти, згорнувши руки! Треба й панам до роботи браться, розділять працю з простим народом, а вам треба пнуться до книжок, до науки. Як поділимось ми працею й наукою, то аж тоді буде на світі добре всім.
— Може, й буде! Дай Боже! А ви все-таки ляжте коло куреня та куріть люльку.
Молодого Радюка вразили дідові жарти. Він узяв мішка, прив’язав мотузка до одного узиря, а другим кінцем прив’язав до зав’язки й накинув собі через ліву руку на плече, як звичайно роблять, вибираючи огірки.
— То надіньте ж рукавички, бо руки поколете! — жартував дід.
— Не бійтесь, не поколю!
— Але скиньте чоботи, бо зовсім витопчете отими закаблуками огудиння!
Молодий Радюк мусив скинуть чоботи й пішов на баштан в самих шкарпетках. Він почав перегортать огудиння, а воно жалилось, неначе жалка кропива. Деякі огірки були вкриті колючечками й кололи його делікатні руки. Радюк накидав багацько огірків у мішок, і вага почала нагинать йому шию. Мотузок різав в плече, неначе гострим жалом ножа. Радюк мусив перекидать мішок з плеча на плече. А мотузок все-таки шмульгав, а потім почав пекти. Під гарячим небом, на гарячій, як присок, ріллі йому було важко, як у лазні; спина почала страшно боліти. Піт лився з його, як вода, і капав на зелене огудиння.
— Та годі вже вам вибирать! Висипте огірки на траву та лягайте в холодку. Чи бачите, скільки я навибирав слідком за вами!
Радюк подивився на діда, а в діда в мішку було більше огірків, ніж у його!
— Як же ви багацько кидаєте! Не розгортаєте добре огудиння. Коли зігнали оскому, то цур їй, цій роботі. Лягайте на бік та читайте книжечку!
Молодий панич і справді подумав, що цур їй, тій роботі, в таку спеку! Він вперше, жартуючи, спробував, яка то важка проста робота.
— Ой, болить спина! — крикнув він, лягаючи в холодку і швиргонувши мішок на траву.
— А що б ви сказали, якби вам довелося нажать копу жита в таку спеку? — спитав дід, осміхаючись.
— Не знаю, що я сказав би. Лучче я, діду, піду зривать стиглі дині!