Кожного дня надвечір качки туго набивали обвислі вола. Корму під трубою не меншало.
Качур був уже не молодий віком, аж три осені поспіль він літав у вирій і щовесни повертався на своє озеро. Він не міг не розуміти, чим закінчиться качиний непослух. Він лиш не знав, як сам мав би поставитись до цього. Але й рятуватися самому також уже робилось запізно. Тоді він мав останню розмову з качкою-матір’ю, яка одна лиш могла йому посприяти. Та не захотіла. Мабуть, як завжди, не вистачило її качиного розуму.
Тим часом на берег ліг перший легкий зазимок. Пагорб побілів від снігу, ставши навіть гарнішим, ніж був доти. А затока все курилась теплою духмяною парою. У ній надзвичайно затишно почувалися качки. Одного ранку качка-мати так і сказала качурові: дарма ти турбуєшся, тут буде незгірш, як у вирії. Тут — цивілізація, труба прогодує. А мороз? — заперечив їй качур. А морозу, може, й не буде, відказала качка. Не було ж його влітку...
Качур розумів, що вона помиляється, та не вмів переконати її у цьому. Особливо після того, як її підтримали інші качки. Навіть його улюблениця Сіренька — і та останнім часом дуже обважніла й більше трималась на воді побіля матері. Качур усе частіше залишався в самотності й часом навіть починав сумніватись у своїй правоті. А може, і справді морозу не буде? Не буває ж його на півдні, куди птахи летять у вирій.
Але то — на півдні. Тут же була якщо й не північ, то, принаймні, щось близьке до неї. Чекати чогось доброго, мабуть, було марною справою. Але качки, як і люди, мали потребу завжди сподіватися на краще. А що краще — річ оманлива, того качки не розуміли.
Якось уночі зробилось дуже холодно, померзлі птахи ледве дочекалися ранку. А тоді побачили, що берег в очереті узявся гарним тонким льодом. Декотрі навіть пробували його дзьобами, на смак він був приємним і швидко танув. Щоб випливти в затоку, його легко проламували волами й лапами й так доп’ялися до жаданої труби. Та назад зграйка вже дістатись не змогла — за день комиш намертво повмерзав у кригу. Качка-мати тоді видряпалась на крижаний край і перевальцем пошкандибала першою. За нею так само незграбно побрели качки — їм хотілось ночувати там, де вони звикли. Качур за ними не пішов, залишився на чистій воді у затоці.
Але й затока вужчала. Мороз поволі, але наполегливо розпросторював озером своє крижане царство. За кілька днів у затоці залишився невеликий клаптик чистої води уздовж берега. Там цілий день і ніч сновигали качки. Правда, не всі. Деякі повилазили на кригу й понуро сиділи, немов чогось чекаючи. Серед них був і качур. Він уже нікуди їх не кликав — не було куди кликати. Він тільки мовчазно докоряв собі, що не спромігся свого часу змусити їх знятись у вирій. Та як було відірвати зголоднілу зграю від багатого корму! Тільки навіщо той корм?
Ночували вони тепер у тісній ополонці, якогось ранку побачили, що комини, які вистромлювалися віддалік із-за засніженого пагорба, перестали диміти. Це качок не дуже налякало. Злякалися вони, коли відчули, що у воду з бетонної труби вже не тече нічого. Качки не знали, що це завод збанкрутував, і труба перестала працювати. Як і все інше на заводі. А вузенька ополонка дедалі вужчала. Доки крига остаточно не з’єдналася з берегами...
...Коли знову настала весна і стомлені зграї гусей, журавлів і качок почали повертатися з далекого вирію, в озерній затоці вони не знайшли нікого.
Тільки рештки мокрого строкатого пір’я де-не-де гойдалися в очеретах біля берега. Це було все, що залишилось від ситої і необережної качиної зграйки.
Кішка й мишка
Мишка того дня взагалі-то була ситою, але також вона була молодою, цікавою і не могла довго сидіти на одному місці. Тим більш у тій темній нірці, де нічого не було видно, нічого не було чути. А поруч на подвір’ї — вона вже це знала — було стільки всього цікавого, особливо під лопухами, де бігали прудкі кузьки, ворушили вусами чорні жуки, а на стеблах трави сиділи дивовижні слимаки у твердих покручених мушлях. Вони не кривдили полохливої мишки, то й вона намагалась їм не дошкуляти. Ця мишка взагалі була делікатною, доброзичливою до маленьких мешканців подвір’я. Її також ніхто не ображав, і вона думала, що боятися там особливо нічого. Вона намагалась бути оптимісткою.
Щоправда, вона вже чула, що десь там час від часу з’являється страшний мишачий ворог — кіт. Але мишці ще не доводилось його зустрічати, і вона сподівалася, що й не доведеться. Навіщо котові чатувати на маленьку полохливу мишку — мабуть, йому краще мати справу з великими пацюками. Бо з мишки який наїдок?
Тож того разу вона могла б і не вилазити з нірки, проте взяла та й вилізла.
На подвір’ї попід лопухами було тепло, аж гаряче, і тихо — мабуть, худобу ще не пригнали з поля. Поряд у шурхітливому піску сиділа квоктуха — стара ряба курка, яка квокнула двічі, угледівши мишку. Мишка прошмигнула повз неї далі до призьби й раптом тільки розпачливо пискнула. Звідкись ізгори на неї кинулись дві пазуристі лапи — утікати було вже нікуди. Звісно, це була кицька — молода, грайлива, з м’якенькими білими лапками. Мишка спершу була злякалась, але ті лапки поводилися з нею делікатно, і це трохи заспокоювало. Мишка навіть подумала, що взагалі-то, їй пощастило — могла б опинитись у твердих і гострих пазурах кота. А так, може, нічого ще й не станеться — мишка хотіла бути оптимісткою.
І правда, не завдавши їй сильного болю, кицька підхопила мишку зубами й винесла на чисте, підметене подвір’я. Мишка напружено міркувала, і все виходило так, що кішка полуднувати нею не збирається. Інакше вона б зробила це в затишному місці біля лопухів. На подвір’ї нікого не було, кицька пустила мишку долу. Мабуть, можна було спробувати втекти, але мишка не хотіла виказувати непослуху, щоб тим не розсердити кішку. Вона все ще сподівалася на краще. Тоді кицька делікатно штурхнула її лапкою під бік, неначе потураючи втечі. Ось тоді мишка побігла.
Зовсім близько вже було до нірки, та все ж кицька наздогнала її і міцно впилася пазурами у хребтину. Мишці зробилось дуже боляче, аж вона перестала дихати. Та невдовзі знову заспокоїлася, бо кицька все не поспішала її хрумати. Певно, це була добра кішечка, вона хотіла тільки погратися з мишкою. Тоді мишка знерухоміла і, неначе нежива, перевернулась лапками догори. Це, з усього судячи, сподобалося кішці, яка обома передніми лапами почала перекидати з боку на бік маленьку симулянтку, немов запрошуючи її до гри. Гратися мишка взагалі-то любила, хоча зараз і боялася трохи, але вона все не могла повірити у найгірше. Занадто вже лагідно, без жодної злості ставилася до неї ця гарна кішечка, невже така здатна з’їсти ніжну маленьку мишку?
Можливо, мишка й могла б іще утекти, особливо коли в часі цієї гри опинялась недалеко від лопухів, та у неї все не вистачало рішучості. До того ж, вона була оптимісткою, і доти нічого поганого з нею ще не траплялось. Але ось кішка, чи, може, тому, що награлася, чи іще з якої причини — сильно вкусила мишку біля шиї — від болю тій аж потемніло в очах. Кішка тим часом поклала мишку біля ніг, роззирнулась на всі боки — схоже, вона відпочивала. А може, розмірковувала, чи не відпустити мишку? Мусила б відпустити, бо мишці було погано, навряд чи тепер вона могла б утекти. Але вона все сподівалася.
Вона вірила у доброту, тим більше, з боку такої гарної молодої киці, якій вона не зробила нічого поганого. Навіть не розсердилась і не образилася на неї. Мишка розуміла, що взагалі-то коти — мишам вороги, але ж напевно і коти бувають різними: добрими і злими. Так само, як і миші. Ось вона, наприклад, дуже добра мишка, нікому ніякого зла не вчинила. Не скривдила жодної кішки. Навіщо ж кішці убивати її? Щоб пополуднувати? Але ж це можна зробити з якоюсь іншою мишкою, не обов’язково з нею.
Кицька все роззиралася туди-сюди, ніби чекаючи чогось, а мишка все лежала нерухомо біля неї і розмірковувала. Розмірковувала про несправедливість. Все ж таки, як несправедливо влаштований цей світ, коли одні істоти в ньому дужі й нахабні, а інші — слабкі та полохливі. Слабким і полохливим живеться кепсько, тож, мабуть, саме тому вони дбають про справедливість, доброту і сприяння. Та дужі не зважають на таке. І справді, навіщо дужим сприяння? Дужим потрібно іще більше сили, бо сила силу дає. А от що робити бідолашній мишці, у якої майже цілковито перекушений карк?