Выбрать главу

Як і сам письменник у 1917–1920 роках, герої роману залишались на тяжкому роздоріжжі. Їх ще чекали довгі дороги шукань і страждань. Письменник з’єднав їх сильним, як смерть, коханням; і, не розуміючи соціальної бурі, вони поставили над усім кохання, бо їм здавалось, що це єдина у поділеному на антагоністичні класи і стани світі сила, здатна об’єднати людей, дати смисл їх існуванню.

А ще наділив письменник своїх улюблених героїв найсвятішим своїм почуттям, яке допомогло йому врятуватись від багна білоемігрантщини і знайти шлях у нове життя, — любов’ю до вітчизни — Росії, рідного народу, «пристрасного, талановитого, сильного». У кінці роману «Сестри» поряд з темою ходіння по муках письменник високо підносить патріотичну тему величі і нездоланності вітчизни і народу. Вислухавши розпачливі слова Вадима Рощина про те, що «батьківщини у нас з вами більше немає», Іван Телєгін читає Даші гіркі і разом гордовиті сторінки із історії Смутних часів — розповідь про розорення і відродження землі Руської. «Ти бачиш… І тепер не пропадемо… Велика Росія пропала! А от онуки цих самих обшарпаних мужиків, які з кіллям ходили виручати Москву, — розбили Карла Дванадцятого і Наполеона… Велика Росія пропала!.. Повіт від нас залишиться — і звідти постане російська земля…» Ці палкі слова непохитної віри О. Толстой не випадково вкладає в уста Івана Телєгіна, адже якраз Телєгін порівняно близько стоїть до революційних робітників заводу, на якому він працює. Якщо Рощин взяв на себе головним чином розпач і біль автора, то Телєгін — його незламну віру в творчі сили народу. У одному з своїх виступів 1943 року О. Толстой визнавав, що «Сестри», коли писались, були безперспективними. Дійсно, роман створювався з гіркою думою про втрачену вітчизну. І лише епізод у кінцевому розділі, де Телєгін, почерпнувши впевненості в історії, говорить Даші про нездоланну силу народу, надавав твору оптимістичного звучання. Пізнішими переробками письменник прагнув посилити мотиви, які б відкривали перед героями перспективу. Бо трагічну тему втраченої вітчизни треба було розгорнути у наступних частинах епопеї як тему втраченої і поверненої вітчизни.

Роман «Вісімнадцятий рік» — друга частина трилогії — друкувався у 1927–1928 роках. За ті сім літ, що пролягли між першою і другою книгами епопеї, відбулись значні благотворні зміни в країні і у світогляді О. Толстого. Якщо події 1917 року автор «Сестер» сприймав переважно трагічно, як розгул стихії, як руїну, то у «Вісімнадцятому році» він дивиться на революцію вже як на могутню очищаючу силу. Вогнем, злигоднями, окопним життям і кров’ю випробовувалася на стійкість людина у вирі революції і громадянської війни. Відділявся людський накип, у білі армії, в еміграцію відходили непримиренні захисники старого ладу, слабкодухі, розгублені. Народ витримав випробування. Цю ідею проголошує епіграф роману: «В трьох водах топили, в трьох кровях купали, в трьох лугах варили. Чистіші ми чистого».

На відміну від «Сестер», де у центрі уваги автора була особиста доля інтелігентів, їх ідейні шукання, «Вісімнадцятий рік» задуманий був як монументальне історичне полотно про буремний рік усієї країни; тут особисте героїв-інтелігентів відійшло на другий план, на авансцену епопеї вийшов народ, основою сюжету, його рушійною пружиною стали грандіозні події громадянської війни.

«Сестри» були особистим письменницьким сприйняттям дійсності, автор описував середолище, до якого сам належав. Тепер перед ним постало завдання створити художню історію громадянської війни, боротьби з інтервенцією, подій, яких він особисто майже не знав. Виникла необхідність спертися на справжній матеріал недавньої історії, вивчити величезну кількість різноманітних документів — статей, спогадів учасників боїв, військових наказів і т. п. О. Толстой керувався принципом: «граничний історизм», не шкодував сил і часу на те, іцоб органічно вжитись в героїчне гинуле, оживотворити його. Він подорожує по місцях, де гриміли бої, — Поволжя, Дон, Кубань, південь України, зустрічається з видатними червоними командармами, партизанами, читає мемуари білих генералів Алексєєва, Денікіна, Краснова та ін. Турбувала письменника загроза документальної сухості, що часто буває наслідком недостатності особистих вражень.