Выбрать главу

29 березня. Ваг про щось пильно радиться з мозком.

30 березня. Сьогодні ввечері Ваг сказав мені:

— Це мозок одного молодого німецького вченого, Рип-га. Людина загинула в Абіссінії, а її мозок, як бачите, живе і мислить. Але останнім часом мозок засумував. Око, яке я приробив мозкові, не задовольняє його. Він хоче не тільки бачити, а й чути, не тільки нерухомо лежати, а й рухатись. На жаль, він висловив це бажання трохи запізно. Коли б він сказав про це раніше, я б, можливо, й задовольнив його. Я зміг би знайти в анатомічному театрі труп відповідного розміру і пересадити мозок Ринга в його голову. Якщо тільки та людина померла від хвороби мозку, то, пересадивши новий, здоровий мозок, мені вдалося б оживити мерця. І мозок Ринга здобув би нове тіло і всю повноту життя. Але справа в тому, що я робив спробу розрощення тканин, і тепер, як бачите, мозок Ринга настільки збільшився, що не ввійде у жоден людський череп. Людиною Рингу вже не бути.

— Що ви хочете цим сказати? Що Ринг може бути кимсь іншим, крім людини?

— Авжеж. Він може бути ну хоча б слоном. Правда, до розміру слонового мозку його мозок ще не доріс, але це справа наживна. Треба тільки подбати про те, щоб мозок Ринга набрав потрібної форми. Мені скоро пришлють череп слона; я посаджу в нього мозок і нарощуватиму його тканини доти поки вони не заповнять усю порожнину черепа.

— Не хочете ж ви зробити з Ринга слона?

— А чому б і не зробити? Я вже говорив з Рингом. Вій так хоче бачити, чути, рухатись і дихати, що погодився б бути навіть свинею чи собакою. А слон — благородна тварина, сильна, довголітня. І він, тобто мозок Ринга, може прожити ще сто-двісті років. Хіба це погана перспектива? Ринг уже погодився…”

Денисов відірвав погляд від щоденника і звернувся до Вагнера:

— Скажіть, то невже слон, на якому ми їдемо…

— Так, так, у нього людський мозок, — відповів Вагнер, не перестаючи писати. — Читайте далі і не заважайте мені.

Денисов замовк, але не зразу повернувся до щоденника. Думка про те, що слон, на якому вони сидять, мас людський мозок, здавалась йому страхітливою. Він дивився на тварину з чуттям моторошної цікавості і майже забобонного жаху.

31 березня. Сьогодні прибув череп слона. Професор розпиляв череп уздовж по лобі.

— Це для того, — сказав він, — щоб укласти мозок і щоб зручніше було його взяти, коли треба буде перекласти з цього черепа в інший.

Я оглянув череп всередині і був здивований, що простір, призначений для заповнення мозком, був порівняно невеликий. Зовні слон здавався значно “розумнішим”.

— З усіх сухопутних тварин, — вів далі Ваг, — слон має найбільш розвинуті лобні пазухи. Бачите? Вся верхня частина черепа складається з повітряних камер, які неспеціаліст вважає звичайно за мозкову коробку. А мозок, порівняно зовсім невеликий, захований у слона дуже далеко, ось де; приблизно в ділянці вуха. Тому постріли, спрямовані в передню частину голови, й не досягають звичайно мети: кулі пробивають кілька кістяних перегородок, але не руйнують мозку.

Ми з Вагом зробили кілька дірок на черепі, щоб протягти через них трубки, які постачають мозкові живильний розчин, а потім обережно вклали мозок Ринга в одну з половинок черепа. Мозок заповнив далеко не весь призначений для нього простір.

— Нічого, в дорозі доросте, — сказав Ваг, присунувши другу половину черепа.

Признатись, я дуже мало вірю в те, що експеримент Вага буде успішним, хоч і знаю про його незвичайні винаходи, яких у нього було багато. Але тут справа надзвичайно складна. Треба подолати величезні труднощі. Передусім необхідно роздобути живого слона. Виписати його з Африки або Індії було б надто дорого. До того ж слон може виявитися з тієї чи іншої причини непридатним. Тому Ваг вирішив везти мозок Ринга в Африку, на Конго, де він уже бував, піймати там слона і пересадити йому мозок людини. Зробити пересадку! Легко сказати! Це не те, що перекласти рукавички з кишені в кишеню. Треба буде знайти і зшити всі кінці нервів, усі вени й артерії. Незважаючи на подібність анатомії людини і тварини, між ними все ж велика різниця. Як Вагу пощастить спаяти воєдино ці дві системи? Адже ж усю цю складну операцію треба буде проробити над живим слоном…”

VI. МАВПЯЧИЙ ФУТБОЛ

27 червня. Доводиться писати залпом за багато днів. Від подорожі ми мали не тільки задоволення. Уже на пароплаві, і особливо в човні, нам почали докучати москіт. Правда, коли ми їхали серединою річки, ще широкої, мов озеро, їх було менше. Та досить було підпливти ближче до берега, як нас оточила ціла хмара москітів. Під час купання пас обліплювали і ссали з нас кров чорні мухи. А коли ми висадились на берег і вирушили пішки, нас почали переслідувати нові вороги: дрібні мурашки та пісочні блохи. Кожнісінького вечора нам доводилось оглядати ноги і змітати цих бліх. Гадюки, багатоніжки, бджоли й оси теж завдавали немало клопоту.