— Ти, сучий сину, закордонний бандите, брудний зраднику, що собі дозволяєш? Хочеш тут, у моєму кабінеті, проводити контрреволюційну агітацію? Може, набридло лежати!? Хочеш до лазні? Можу спровадити тебе туди хоч на тиждень!
У ту ж мить відчинилися двері й увійшов високий і товстий гебіст. Рєзніков зірвався на ноги. Підвівся і я. Був то новий керівник відділу, капітан Торнуєв. Азака вже не було. Пізніше я довідався, що після самогубства Мазо, начальника харківського ДПУ, Азака було заарештовано. Рєзніков відрапортував:
— Доповідаю, товаришу капітане, що цей бандит, Олександр Семенович Вайсберг, є найбільш закоренілим ворогом, який будь-коли проходив через мої руки. Я просто не знаю, що з ним робити.
Торнуєв на це відповів:
— Не знаєте що робити? Переламайте йому кості, — і вийшов.
Капітан промовив ці грізні слова в такому доброзичливому з відтінком гумору тоні, що сказане мене не стурбувало. Та й сам Рєзніков змінив тон на більш дружній.
— Олександре Семеновичу, рано чи пізно ви зрозумієте, як багато я для вас роблю. Я намагаюся вберегти вас від тяжкої долі, а ви маєте мене за свого ворога. Я бачу, що ви сьогодні втомлені. Ідіть до камери. Можете поспати, а рано вранці спокійно напишемо першого протокола. Інакше ми не зрушимо з місця.
Я з полегшенням зітхнув. Перспектива повернутися до своєї камери замість вологої лазні була настільки приємною, що я відчув почуття вдячності до свого мучителя.
Ту ніч я проспав як убитий. Не розбудив мене й пташиний галас при сході сонця. Я встав лише тоді, коли наглядач приніс чай. Голову мав ясну і почувався добре. Подумки я повертався до добродушного тону, яким капітан Торнуєв промовив страшні слова: «Раджу вам, лейтенанте, поламати йому кості». Новий начальник справляв враження селянина. Азак же був інтелектуалом.
Потім я ще раз обміркував ситуацію. Важко були стежити за перебігом думок Рєзнікова. Він безперервно міняв тактику. То хотів чогось зовсім невинного, чогось такого, що мене не зачіпало. Тепер я мав представити своїх приятелів як контрреволюціонерів. Навіщо йому це потрібно? Не знаю. Доведеться запитати.
Я зробив це при наступному допиті. Рєзніков був у доброму настрої і навіть дещо привітним.
— Чи ви справді вважаєте Лейпунського за ворога?
— І дуже небезпечного.
— Чому ж він користується загальною повагою в державі, обсипаний почестями, є членом Української Академії наук і так далі?
— Чи маєте ви уявлення про те, скільки людей носили ордени Леніна до того, як були викриті нами як вороги народу? Дуже часто провідні промисловці отримували від Верховної Ради найвищі відзнаки в день свого арешту.
Я хотів зауважити: «Погана співпраця керівних радянських органів», — але промовчав. Здається він здогадався, про що я подумав.
— Немає в тому нічого дивного. Щоб утримати нашу роботу в таємниці, ми інформуємо лише своїх керівників. Наш найвищий керівник — Генеральний комісар державної безпеки й Народний комісар внутрішніх справ Микола Іванович Єжов звітує тільки перед товаришем Сталіном. Тому іноді, на жаль, трапляється, що таємним ворогам народу вдається обдурити радянську владу й отримати ордени й інші відзнаки перед тим, як ми їх посадимо за ґрати. Але не кожного ми арештовуємо відразу. Деякий час ми спостерігаємо, аби одним махом загребти всю організацію. Цього ж ми очікуємо і в справі Лейпунського.
— Громадянине слідчий, скоріше за все, ваша тактика є слушною, однак вона веде до того, що навіть вищі державні органи помиляються стосовно людей. Тож як ви можете очікувати від мене, щоб я викрив подвійне обличчя Лейпунського.
Він подумав хвилину й потім відповів:
— Ви були другом Лейпунського, його правою рукою, а можливо навіть його шефом. Ми ще й досі не знаємо, як були поділені між вами ролі.
Я хотів щось відповісти, але промовчав, бо це було безнадійною справою. Тон допиту почав загострюватися. Рєзніков знову почав лаятись, а я дивитися у вікно.
— Минулого разу ви скаржилися, що я вас мордую, не даю спати й так далі. В дійсності ж, то ви мене мордуєте. Я ще ніколи не мав справу з таким затятим в’язнем. Ви просто камінь. Я не можу з вами впоратися ні логікою, ні примусом. Таке враження, що ви нічого не відчуваєте. Сидите три місяці в одиночці. Інші вже давно б уже втратили розум, а ви навіть не скаржитеся.
Я наставив вуха.
— Як це можна скаржитися? З таким же самим успіхом я міг би оскаржувати свій арешт.