— Усе це, як на мій розум, дуже узагальнено. Як я маю зізнатися, що був шпигуном, коли я ним не був? Що матиме з того партія?
— Ви не повинні казати, що були шпигуном. Судячи з усього того, що ви мені розповіли, слідство цього від вас не вимагає. Ви повинні мати настільки загострений слух, аби вчути, чого саме потребує від вас слідчий. І повинні це визнати, не доводячи діло до того, щоб з вас робили шпигуна.
— Усе, що ви говорите, є чистісіньким божевіллям. Мені бракує інших слів, щоб усе це охарактеризувати.
— У такому разі давайте не будемо говорити на цю тему. Скажу лише, що слідчий недовго терпітиме вашу позицію.
— А що він може зробити, коли я не підкорюся?
— Олександре Семеновичу, ви просто смішні. Якщо захочуть вас примусити, то протягом одного-двох тижнів зламаєтеся так само, як і всі інші, й визнаєте все, що треба. Я вважаю, що ви не повинні доводити справу до того й вчасно все залагодити зі слідчим. Я вже сиджу довго, але ще не зустрічався з такою справою, як ваша. Ваша справа мене дуже нервує і я не хотів би про неї більше говорити.
Він розгнівано замовк, неначе я образив його. Я схопився за голову. Чи я дійсно потрапив до будинку божевільних? Ото сидять тут невинуваті люди й зізнаються в усьому, чого вимагає від них їхній гнобитель. Вони при цьому боронили не стільки інтереси радянської системи — я їх боронив також — вони боронили репресивні заходи, скеровані проти них самих. Тобто грали роль для мене просто неприйнятну.
Жорстке припинення розмови створило напружену атмосферу.
Мій пізніший досвід переконав мене, що тюремна камера є дуже чутливим організмом. Настрій камери визначається настроєм її найбільш деморалізованих мешканців. Один неприємний чоловік може двадцятьом іншим обернути життя на пекло.
Я почав розмірковувати над тим, чому Рожанський так образився. Мені здалося, що я знайшов психологічне пояснення його поведінки. Він, будучи старим революціонером, не зміг протистояти фізичному й моральному натискові НКВС. Можливо, він соромився своєї слабкості, і кожен, хто чинив опір, нагадував йому його власну ганьбу, кожен діяв на нього в тому сенсі провокаційно. Все, що він сказав про вірність партії й тому подібне, було лише ідеологічною надбудовою для виправдання власної капітуляції.
Після обіду того ж дня Рожанський запропонував інтелектуальну гру. Вибиралась якась визначна історична постать — вождь, артист, учений чи державний діяч — і хтось із товариства мав відгадати прізвище цієї людини. Він мав зробити це за допомогою десяти запитань, на які можна було отримати відповіді «так» чи «ні». Ці питання стосовно часу, місця, й професії наближали гравця все ближче до відгадки вибраної постаті, аж поки таки він її не називав. Сама постановка питань залежала від рівня інтелекту.
Та гра дозволила мені впродовж наступного тижня добре запам’ятати оточення, в яке я потрапив. Власне, участь у грі брали лише Рожанський та я. Дейнін навряд чи коли чув більшість імен, якими ми користувались. З часом ми почали відшукувати далекі історичні постаті. Ми вивчали за допомогою цієї гри ступінь інтелектуального розвитку та освіченості партнера і з приємністю переконалися, що ми варті один одного. Нас турбувало сумління стосовно Дейніна, бо ми не хотіли, щоб у нього виник комплекс неповноцінності.
Через декілька днів дійшло до голосної суперечки між мною та Дейніним. Він напав на систему відрядної роботи в радянському господарстві. Тим часом я боронив інтереси держави. Дейнін говорив:
— Колись ми боролися проти відрядної роботи й проти нормування праці, а тепер робимо те саме, але ще гірше. У нас уже взагалі немає погодинних заробітків, усі працюють на акорд і вимучуються до смерті. Колись бойкотували таких, що б’ють рекорди та змушують інших до роботи в такому самому темпі. Тепер же вони стали героями. Слабкіші не можуть їх наздогнати і здихають з голоду.
— Але ж, товаришу Дейніне, як ви не розумієте, що одне — працювати на капіталістів, а зовсім інше для власної держави?
— Що звичайний робітник має з того, що повинен працювати важче, не маючи змоги придбати собі навіть пари пристойного взуття?
— Товаришу Дейніне, надприбуток, який є результатом збільшення продуктивності праці, зараз іде до державної каси, тобто приносить користь усьому робітничому класу країни.
— У такому разі чому нам зараз живеться гірше, ніж раніше?