Розпочалася зима, найтяжча з часів закінчення громадянської війни. Кестлер був у розпачі. Харківська електростанція раз за разом вимикала напругу. Потім почала подавати напругу лише вдень і то впродовж всього двох годин і, за кожним разом, в інший район міста. Що найгірше, ніколи не було відомо, коли з’явиться світло — вночі, вдень чи в сутінки.
Кестлер лаявся: «Найбільше обурює мене брехня преси. Понавидумували слів, які мають приховати найгіршу правду. Говорять про труднощі в постачанні енергії. Чого не сказати просто: «В Харкові взимку електропостачання обмежується двома годинами, які припадають саме на полудень». Кажуть про «труднощі в постачанні продуктів харчування». Належало би сказати просто: «Люди на селі вже три місяці не мають чого їсти й від того мруть як мухи». Казав, що ніде в світі не було катастрофи голоду такого масштабу. А ці ошуканці кричать про «труднощі з постачанням продуктів харчування».
Коли я тепер це пригадую, одне не сходить у мене з думки. Ніхто з нас не дав себе ошукати. Ми бачили, що робиться в країні, але мали це за втрати перехідного періоду. Переможе соціалізм, повернуться свобода і добробут. Ми бачили, що катастрофа була викликана хибною політикою Сталіна. Але ніхто не думав про його усунення, а тим паче про притягнення його до відповідальності. То, власне, було неможливим без політичної революції. Політична ж революція в такий момент могла привести до влади білу контрреволюцію при підтримці голодних селян. З’ясування стосунків зі Сталіним не повинно загрожувати безпеці революційної держави. Пам’ятаючи це, ми вважали, що в цих умовах жодна опозиція чи навіть найскромніша критика була неможливою. Можна було лише чекати й жити надією.
Кестлер усе це добре розумів. Незважаючи на свій критичний настрій, він писав книжки під назвою: «Країна Рад в очах буржуазії», в якій ішлося лише про політичні сторони будівництва соціалізму.
29 січня 1933 року в неділю ополудні ми втрьох разом із професором Шубниковим грали в карти. Шубников був відомий своєю флегматичністю. Ми вже кілька годин сиділи при картах, коли він нарешті зауважив:
— Цікаво. Рейхстаг горить.
Кестлер звернувся до нього:
— Шубников, про що ви говорите?
— Про німецький рейхстаг у Берліні.
— Так, але що діється з тим рейхстагом?
— Горить, — он радіо передає, — бо ще з ночі був підпалений.
Ми обидва зірвалися на ноги.
— Шубников, чи ви не збожеволіли? Сидите тут уже понад три години й досі нічого не сказали! Чи не розумієте, що це значить?
Обидва ми відразу зрозуміли, що той підпал був сигналом до фашистського перевороту в Німеччині.
Кестлер ще перебував у нас кілька місяців, він закінчив писати свою книжку й виїхав до Парижа. Я провів його до вокзалу й досі чую його докір:
— Алексе, чи пам’ятаєш сказані тобою слова, коли рушав потяг?
— Ні, вже не пам’ятаю.
— Ти кричав на все горло: «Кестлере, високо тримай за кордоном прапор Радянського Союзу!» Ту сцену Кестлер намагався мені пригадати, коли ми зустрілися навесні 1948 року в Лондоні. Як би то не було, але це був вияв нашої обопільної позиції. Ми обидва знали, що робиться на батьківщині революції і, незважаючи на це, боронили державу і революцію.
16 березня 1933 року Кестлер і я були на зборах іноземних працівників Харкова в німецькому робітничому клубі. Я виголосив промову про поточне політичне становище. Темою була ситуація в Німеччині. Якраз радіо передало результати виборів, але ще не було коментарю «Правди». В такому разі радянські промовці тримали язика за зубами, бо вичікували, аби стати на твердий ґрунт і не відхилитися від лінії партії. Я відчував, що в європейській історії відкривається нова ера, був дуже схвильований і говорив те, що думав.
У своїй доповіді я прокоментував те, що сталося в Німеччині й охарактеризував події як тимчасову поразку німецького робітничого класу. Я також нагадав помилки, допущені партією, починаючи з 1929 року. Ті помилки були частково згадані на останньому пленумі Виконавчого Комітету Комінтерну. Під впливом подій у Німеччині, Комітет ухвалив рішення про зміну курсу. Пункт за пунктом була прийнята політична лінія виключеної з партії правої опозиції. Той процес закінчився в 1935 році на 7 світовому конгресі Комінтерну. Це був поворот на 180 градусів. Голова Комінтерну Георгій Дімітров у своїй головній доповіді на конгресі запропонував лінію, за котру три роки перед цим кожен член партії був би з неї виключний як контрреволюціонер. Але 6 березня 1935 року, коли я виголошував свою промову, нова лінія ще не перемогла. Тепер я мав спокутувати той свій виступ.