Я говорив тоді про боротьбу німецьких робітників. Я не мав на увазі результатів виборів, котрі були в тих умовах наслідком помилок комуністів. Я мав на увазі перерозподіл сил в німецькому революційному рухові. Саме тоді розпочинався процес, який закінчився цілковитим підпорядкуванням країни фашистській диктатурі. Ніякий успіх на виборах уже не міг затримати розвитку подій, розпочатих призначенням Гітлера канцлером держави, і пожежею Рейхстагу.
Ніяка внутрішня революція вже не могла запобігти фашизму. Люди заплатять за перемогу Гітлера новою світовою війною. Ці думки вже тоді роїлися в моїй голові. Але я говорив про все це з великою обережністю. Я говорив про тимчасову поразку німецького робітничого класу, але й того виявилося забагато.
Наступного дня в «Правді» з’явилася передова стаття про велику перемогу німецьких робітників. Я був шокований. Маркс і Ленін застерігали проти «парламентського кретинізму». Чи дійсно редколегія «Правди» бачила лише формальні підсумки виборів і не помітила штурмових груп СС, які спроваджували активістів лівих партії в Німеччині до концентраційних таборів?
У дискусії після моєї доповіді 6 березня ніхто не виступив проти мене. Не було ще директиви з Москви. Та й партійці на зборах не могли навіть уявити собі, що я говорив із власної ініціативи й висловлював лише свій власний погляд. Кестлер підтримав у дискусії мою позицію. Коли ж з’явилася стаття в «Правді», всі від нас відсахнулися. Партійне керівництво і керівництво клубом розпочали проти нас справу. Ми мусили «зрозуміти свої помилки й розкаятися». Мені не вільно стало виступати в клубі. Коли роком пізніше виявилося, що з Німеччиною трапилося щось гірше, аніж тимчасова поразка робітничого класу, це не змінило ставлення керівництва клубу й партії до мене. Кестлер тоді шаленів з приводу моєї поступливості. Але якщо я хотів залишитися в країні, то іншого шляху в мене не було.
У своїй розмові з Рожанським я висвітлив інцидент 6 березня.
Він вислухав і дуже розважливо повів зі мною розмову про основні проблеми німецької політики. Він не намагався стати проти мене в опозицію. В глибині серця визнавав мою слушність. Коли ж мова зайшла про слідство, він мені порадив:
— Алексе, ви маєте чудову нагоду зіграти на руку слідчому без моральних втрат. Представте правдиві факти і змініть лише мотиви.
Слідству потрібні лише факти. Нехай слідчий собі напише, що ви виголосили ту промову з метою контрреволюційної агітації проти радянської влади. Можете з легким серцем в цьому зізнатися. Історія визнає вашу правоту, а не його. Щоправда, при єдиній умові, що в результаті виявиться, що рацію мали ми, а не він.
— Хто є ми і хто є він?
Рожанський перелякано замовк.
— То також розсудить історія. Історичні події формують людей, а не навпаки.
Його слова видалися мені дещо темними, але він відмовився їх пояснювати. Я помітив, що після свого останнього допиту Рожанський був дещо виведений з рівноваги. Він часом зривався, потім знов демонстрував свою покірливість долі. Він говорив про речі, які здавалися мені загадковими, — як, наприклад, думка, що й досі тримається в моїй пам’яті: «Ми блукаємо в мороці, але скоро прийде хтось, відчинить важку браму і з’явиться світло, без якого людська особистість не може розвиватися».
Ці слова він промимрив сам до себе, і мені здалося нетактовним просити пояснень. Коли я спостерігав за ним того тижня, мені часто спадали на думку постаті народників, знані з повісті «Полум’я» польського соціаліста Брожовського — Желябов і Перовська, Соловйов і Бабушкін — усі ці звитяжці революції, які посіли своє місце в революційному русі проти царського самодержавства. Рожанський добре б до них пасував. Він сам часто розповідав мені про Нечаєва, який у найглибшому льоху Петропавловської фортеці викликав страх у наглядачів. Рожанський розповідав:
Той Нечаєв був роздвоєною особистістю. Одні мали його за звичайного вбивцю, який звелів убити товариша по боротьбі як провокатора «охраники», лише за те, що той став йому в партії на заваді.
Інші ж вважали його за витриманого, послідовного, але холодного, як революційна крига, що поклав себе самого і своїх приятелів на вівтар чистої ідеї боротьби за свободу. Багато місяців Нечаєв просидів у Петропавлівській фортеці прикутим до стіни. Тяжкі ланцюги пов’їдалися йому в руки й ноги, та в нього лишилося досить сили для того, щоб психічно тероризувати вартових. Вони вірили в його місію, вірили, що він має посісти царський трон і вшановували його як святого.