В’язниця була стара, побудована ще за царату. Наш фургон спочатку поминув металеву браму, потім ми вийшли й наблизились до невеликих дверей. Вартовий, який стояв біля них, перевіривши документи, впустив нас усередину. Мій ескорт відвів мене, як я довідався про те пізніше, в другий блок Т-подібної чотириповерхової будівлі. Уздовж вертикалі літери Т будівля мала п’ятдесят малих камер, у той час як у горизонтальній її частині розміщувалися двадцять великих. Мене ввели до малої камери розміром приблизно 2 на 4 метри. Здається, то була камера під номером 37. За царату вона використовувалась як одиночка, але тепер була облаштована трьома місцями для спання. До однієї з стін було прикріплено два відкидних ліжка, котрі вдень підіймалися. Ще одне таке ліжко знаходилося біля протилежної стіни. Коли ліжка опускалися, між ними залишався прохід завширшки 30 сантиметрів. Вікно розміром у квадратний метр знаходилось так високо, що виглянути в нього я міг тільки вхопившись за ґрати та підтягнувшись на руках або підставивши стільця. У камері були невеликий стіл та два стільці.
Коли мене залишили в камері самого, я відразу ж почав виглядати у вікно, щоб зорієнтуватися. В’язниця була оточена двома концентричними мурами. Власне в’язничні приміщення знаходилися всередині внутрішнього муру. Простір між внутрішнім та зовнішнім мурами належав охороні, тут же стояло декілька малих адміністративних приміщень, навколо яких було розбито невеличкий садок.
Щовечора молоді дівчата й хлопці танцювали там під гармошку.
Знову я був сам, але тепер самотність не пригнічувала мене.
Я мав відновити сили, й мені дозволялося цілий день лежати, що було величезним благом. Через декілька днів прибув інший в’язень, прізвище якого я забув, але пам’ятаю, що то був старий соціал-революціонер. Було йому близько п’ятдесяти років, але вигляд він мав не більш, як на тридцять. Був він широкоплечий, з добре розвиненими м’язами та густим темним волоссям. Міцно потис мою руку й запитав, як справи. Це було зовсім комічно, неначе він зустрів старого приятеля десь у ресторації. Я глянув на нього серйозно. Він мав широке чоло, гарні очі й приязне обличчя. То був пролетар. Гадаю, що його фахом була точна механіка. Він відчував велику повагу до культури й був дуже вдячний мені за наші розмови про літературу, мистецтво та історію. Він цілковито примирився зі своїм становищем, але був надзвичайно обурений хамством свого слідчого, який на допитах поводився дуже брутально, гидко лаявся та ображав його.
Він просто таки виходив з себе, коли розповідав про це.
— Ви тільки подумайте, Олександре Семеновичу: ця людина матірно спілкується зі мною. Але ж це не просто Петро, Іван чи Семен. Це носій високого державного становища. Вiн же не повинен так себе поводити!
Його наївність зворушувала. Пізніше я зрозумів, що вживання матірщини на допитах не було випадковим явищем, це була система. Це робилося з метою принизити людську гідність допитуваного, позбавити його мужності і, зрештою, зламати його опір.
Я запитав цього соціал-революціонера про причини його арешту, але виявилося, що він їх не знає. Під час громадянської війни він воював у Червоній армії. З партії соціал-революціонерів вийшов ще в 1907 році під час заслання до Сибіру. Повернувшись із заслання в 1913 році, він полишив усяку політичну діяльність. Після громадянської війни став кваліфікованим робітником у Харкові.
— Мої давні друзі часів революції завжди відвідували мене. Через це, мабуть, мене й заарештовано, — пояснив він.
— Але ж це не злочин.
— Так, — погоджувався він. — Але вони, мабуть, думали, що ми говорили про якісь серйозні речі. Вони стали дуже підозрілими.
— Як ви думаєте, що з вами тепер буде?
— О, гадаю, що вони запроторять мене до Сибіру, але це не так уже й погано. Я ж там уже провів майже шість років. Якщо мене зашлють на поселення, то сюди я вже ніколи не повернуся, хоч би мене й звільнили.
Як на мене, то це було неймовірно: безвинна людина, що не скоїла ніякого злочину, вважає цілком нормальним своє заслання до Сибіру. Спочатку я подумав з жахом: це, мабуть, другий Рожанський, підісланий до мене для деморалізації, але скоро я облишив цю думку. Цей старий соціал-революціонер був найчеснішою і найпоряднішою людиною з усіх тих, з ким зводила мене доля.