Через декілька днів двері відчинилися і до камера зайшов мій давній знайомий професор Рашков. Уперше я зустрів його в 1931 році. Він був тоді професором соціології і викладав марксизм-ленінізм у вищих навчальних закладах міста Харкова. Він вступив до комуністичної партії в 1918 році, але перед тим був меншовиком. Чи не тому й опинився у в’язниці. Ми тепло привітали один одного, і він розповів мені історію свого арешту.
— У молоді літа я випадково потрапив до ДПУ. Вони були досить лояльні до мене, розпитували про мій світогляд та моїх друзів.
Ніякого криміналу не виявили, я підписав звичайний за таких обставин протокол і забув всю цю історію. Взимку я провів декілька місяців у лікарні. І от мене покликали знов. Але лікар заборонив мені вставати і я отримав наказ з’явитись до ДПУ після одужання.
Звичайно ж, я так і зробив. Пішов я до них і був прийнятий якимсь начальником, котрий колись уже мене допитував. Він знову почав питати мене про те ж саме, а я йому те ж саме відповідати. Все було б нічого, але цього разу мене заарештували. Через два тижні допитали знов. Це триває й досі. А сьогодні мене привезли сюди.
Рашков був євреєм, відданим радянській владі і вдячним їй за національну політику. Рівноправність усіх народів була одним із завоювань радянської політики, що допомогло схилити на свій бік усіх пригноблених. Наскільки я можу судити, в Радянському Союзі не було ніякого антисемітизму. Євреї користувались однаковими з усіма правами. У цій великій країні мешкало понад сотню національностей. Більшість мали свої власні народні республіки або автономні округи. Крім того, існували групи національних меншин, які проживали серед великих народів. В українських містах жили німці, поляки, євреї, вірмени, греки, латиші та інші. Людність була призвичаєна до — як тоді казали — життя колоніями нацменшин.
Перед війною і революцією становище євреїв у Росії було зовсім іншим. Православна церква та царський уряд навмисно розпалювали антисемітизм, і дискримінаційна політика уряду призвела до того, що євреї зосередилися саме в українських та польських містах. Ленінський інтернаціоналізм перших років революції призвів до повної ліквідації антисемітизму в Росії. Офіційно всі форми антисемітизму були заборонені, і ставлення до раніше пригнічених національних меншин змінилося на краще. Перед своїм приїздом до Радянського Союзу я не вірив у те, що таке зло, як расову ненависть, можна викоренити чисто адміністративними засобами. Вважав, що ліквідація антисемітизму потребує чогось більшого, ніж заборони.
Але я не врахував тієї обставини, що справжніх антисемітів дуже мало, більшість просто йде за ними, як стадо овець. Якщо заборонити діяльність цієї активної меншості, то антисемітизм зникне, що, власне, й відбулося в радянській Росії.
Я часто обговорював расові проблеми з Рашковим і одного разу розповів йому про інцидент, що мав свого часу місце в інституті.
…Якось дев’ятнадцятирічна дівчина, на прізвище Семенова, яка працювала в інституті кресляркою, сказала подрузі: «Он іде Плискін зі своєю Хайкою». Плискін був євреєм і працював майстром в інституті, а «Хайка» була його дружиною. «Хайками» в Україні називають єврейок. Подруга Семенової повідомила про цю репліку в профспілковий комітет.
Реакція була бурхливою й зовсім несподіваною для мене. Негайно було скликано загальні збори. В інституті було кількасот працівників і лише небагато з них, не більш десятка, були євреями. Збори рішуче висловилися за те, щоб дівчину виключити з профспілки. Це означало б, що вона автоматично втратить роботу і вже ніде її не знайде, принаймні в європейській частині Росії, за винятком хіба що зовсім некваліфікованої роботи на будівництві. На жаль, я запізнився на збори, але коли зрозумів про що йдеться, негайно попросив слова.
— Товариші, — почав я, — я знаю Семенову по її роботі. Це сумлінна працівниця. Вона відмовляється від того, в чому її тут звинувачують. Але якби це й була правда то, чи варто її так жорстоко карати? Зважте, дівчині всього дев’ятнадцять років, невже ви гадаєте, що вона вже непоправна? Напевне, ми зможемо вплинути на неї, і вона облишить свої хибні погляди. Але якщо ж ми її покараємо, то це може викликати зворотну реакцію — зміцнити теперішні її погляди. Я вважаю, що рішення зборів треба переглянути.
Розпочалася жвава дискусія, в якій деякі комуністи не погоджувалися зі мною, але, зрештою, збори обмежилися суворою доганою.
Я був задоволений результатом, але наступного дня був запрошений до парткому його секретарем Комаровим. Як партійний секретар, він стояв вище за мене, але в особистому житті ми були приятелями.