— Алексе, — почав він, — твоя поведінка на вчорашніх зборах була явно ворожою щодо партії та ще й до того ж антисемітською.
Твій виступ на захист Семенової є не що інше, як антисемітизм.
Я здивувався.
— По-перше, я зовсім не захищав її позицію, — запротестував я, — по-друге, звинувачувати мене в антисемітизмi є цілковитий нонсенс, бо я сам єврей.
— Це нічого не міняє. Є досить євреїв-антисемітів.
— Але ж, Петю, чи насправді є якась небезпека в тому, що Семенова сказала: «На вулиці стоїть Плискін зі своєю Хайкою». Чи то є прояв невиправного антисемитизму? Ти дійсно вважаєш, що Семенову зовсім уже не можна вибачити і що збори мають право ламати долю цієї молодої дівчини, яку ще можна настановити на вірний шлях? Так можна зайти дуже далеко. Саме тому я й попросив слова.
— Алексе, ти не розумієш. Відкритий антисемітизм заборонений у Радянському Союзі, тому класовий ворог використовує для пропаганди своїх ворожих поглядів приховані методи. Ця незначна, на перший погляд, репліка є виявом глибоко ворожої ідеології.
Партія повинна душити її в зародку. Чи, може, ми маємо чекати, доки старі гасла «Бей жидов, спасай Россию» з’являться на вулицях Харкова?
Я пригадав ту розмову лише з тією метою, аби охарактеризувати пануючу в партії ідеологію. Позиція Комарова була обумовлена ідеологією партії в національному питанні. Він, власне, не мав ніякого інтересу до проблеми євреїв як такої. Для нього це була просто частина більш загальної проблеми встановлення гармонійних відносин між націями, що проживають разом на одній території.
Рашков, як і я, не мав ніякого уявлення про те, за що саме його було заарештовано, за винятком того, що колись він був меншовиком.
— Я цілком можу зрозуміти, що вони досі ще не довіряють мені, — бідкався він, — це вони хочуть ізолювати мене, як і вас. Але навіщо цей фарс? Якщо вони вважають нас небезпечними, нехай вишлють в адміністративному порядку до Сибіру, як то робив цар. Навіщо вони вимагають зізнань у злочинах, яких ми ніколи не чинили?
— Вони дійсно від вас цього вимагають?
— Так. Спочатку вимагали контрреволюційну організацію, а тепер ще й шкідництво. Запевняють, що я поширював троцькістські ідеї у своїх книгах та лекціях. Коли ж я послався на те, що всі мої книжки цензори дуже ретельно переглядали перед друком, то слідчий сказав: «Не ховайся за цензорів, вони твої спільники». Близько третини університетської професури заарештовано. Всі вони звинувачуються в тому самому, що і я. Багато з тих книжок були опубліковані давно і їх дуже хвалили в партійній пресі. А тепер виявляється, що все то була троцькістська пропаганда.
Рашков був уже старим і мав погане здоров’я. Однак, тримався, на диво, добре. Його знов і знов викликали на допити. На біду, з його сечовим міхуром щось було негаразд, і він на допитах кожні десять хвилин просився до туалету. Це розлючувало слідчих, бо вони мали переривати допити та супроводжувати Рашкова до туалету.
Допити, тривали годинами, втрачали характер шантажу, оскільки постійно переривалися.
Через декілька днів після прибуття Рашкова мене взяли на перший допит після прибуття на Холодну Гору. Допити не проводяться у в’язницях, а тільки в резиденції ДПУ, й мене відвезли туди у фургоні. До кабінету слідчого я потрапив не відразу, а деякий час я прочекав у спеціальній камері, розміщеній у підвалі. Коли ми проходили довгими коридорами, у мене склалося враження, що камери вщерть заповнені. В’язнів із Холодної Гори, які прибувають на допит, звичайно привозять десь між сьомою та восьмою вечора, а буває, що й пізніше. Їх тримають у підвальних камерах, доки не настане час іти на допит. Звичайно, це буває тієї ж самої ночі, але іноді доводилося чекати в камерах по декілька діб. В’язничні фургони повертаються до Холодної Гори приблизно о шостій ранку. В’язні, яких не встигли допитати вночі, залишалися в підвалі. Траплялося, що людину цілий місяць не пускають «додому». Для більшості це було нестерпною мукою.
Улітку 1937 року ДПУ ще тримало мене в цілковитій ізоляції від iнших в’язнів. На це в моєму випадку, який вони вважали дуже важливим, витрачалося багато часу та енергії. Отож, коли мене возили на допити, то замикали в окрему камеру. Але через декілька місяців це стало вже неможливим, оскільки всі камери були переповнені. В’язні часто цілу ніч змушені були стояти, притиснувшись один до одного так, що камера нагадувала консервну банку з вертикально упакованими сардинами. Коли наглядач відчиняв двері, щоб запхнути до камери ще одного в’язня, він часто потім не міг їх зачинити, оскільки щільно втоптана маса людей трохи розширювалася.