Цей безжальний і безсердечний кар’єрист мав дуже малий чин, щось на кшталт сержанта, але амбіцій мав набагато більше. Щаблями, якими він мав дертися вгору, були тіла й душі в’язнів, довірених його владі. На відміну від інших слідчих, Шалит сприймав свою роботу серйозно. Він уважно читав газети і дуже добре знав, що контрреволюційне підпілля було вкрай потрібне в поточний момент, особливо після чергової промови Сталіна або Єжова. Я не був певен, чи він був настільки дурним, щоб вірити в ті звинувачення, які сам висував проти своїх в’язнів, але переслідував він їх із жахливою впертістю та логікою. Навіть Рєзніков був трохи людянішим і іноді дозволяв собі перервати допит жартом, але Шалит не робив цього ніколи.
Рєзніков, бувало, виявляв симпатію до підслідного, Шалит же — ніколи. Він ненавидів в’язнів, бо вони чинили йому опір і не погоджувалися одразу з тим, що він від них вимагав. Кожне бажане для себе зізнання він сприймав як бойовий індіанець сприймає свіжий скальп. О, він негайно біг з ним до начальника відділу. Він був здатен варнякати одне й те ж питання протягом шести годин без будь-яких варіантів і без ніяких ознак нетерплячки. Якось він протягом цілої години кожні дві хвилини вигукував до мене таку фразу:
— Зізнавайся! Контрреволюціонер, троцькіст, фашист, терорист, диверсант, організатор шпигунської мережі на території Радянського Союзу!
Я змінював свої відповіді, сподіваючись, що він хоч трохи змінить запитання, бо своєю монотонністю воно могло довести мене до божевілля, але це мені не вдалося. Він повторював те саме, тим самим голосом і з тим самим помахом руки сотню — ні, тисячу разів.
Я використовував усе що міг, у тім числі логічні пастки та трюки.
Якось я відповів:
— Громадянине слідчий, я уже давав відповідь на це запитання на початку червня.
Він завагався і… потрапив у пастку.
— Хто вів протокол?
— Лейтенант Рєзніков.
— І що ж ви йому сказали?
— Я сказав, що не створював шпигунсько-диверсійної мережі на території Радянського Союзу!
Подібна провокація була небезпечна, але ж він міг довести до божевілля. Я гадав, що мій трюк викличе його гнів, але замість цього він продовжував повторювати те ж саме запитання знов і знов.
І робив це своїм гучним та деренчливим голосом. Іноді я дивувався — навіщо вони на такій монотонній роботі використовують людину, а не, наприклад, фонограф. Я гадав, що можу сам себе подумки посмішити подібними питаннями, але пізніше я довідався, що фонограф таки використовувався з подібною метою.
Я часто думав про те, чи справді Шалит такий дурний. Невже він не здатен щось сказати? То, може, за браком винахідливості боїться встрявати в дискусiю з в’язнем, пустити в хід аргументи? Невже йому не соромно повторювати одне й те ж? Але з часом я дійшов висновку, що не такий він дурень, як я гадав. Мені стало ясно, що він зовсім не вірив у ті звинувачення, які сам висував, а тому вважав за непотрібне встрявати в будь-які суперечки, в яких не міг перемогти. Єдине, що він міг, — це виснажити в’язня фізично, і він використовував свою методу із залізною послідовністю та логікою і в цьому не мав собі рівних серед слідчих. З позицій ДПУ він мав рацію.
Якось у туалеті я знайшов брудний шматок газети, котрий, мабуть, залишив у цьому місці хтось з охоронців. Я витер його, як міг.
Зміст газети був сенсаційний. Йшлося про арешт та звинувачення маршала Тухачевського й восьми високопоставлених генералів Червоної армії. На попередніх процесах звинувачені були лідерами якихось опозицій. Тухачевський та його генерали були аполітичними фахівцями своєї справи, хоча всі вони, звичайно, були членами партії й навiть Центрального комітету.
Після повалення Троцького і смерті Фрунзе Тухачевський розпочав реорганізацію Червоної армії. Офіційно він був заступником Наркома оборони, але ж Нарком оборони Ворошилов був просто нікчемою. Тухачевський реформував систему бойових навчань і ліквідував залишки прусських порядків в армії. За його ініціативою солдати вчилися воювати замість того, щоб займатися парадною муштрою, яку вони й так добре знали. Молоді селяни, які складали основу армії, проходили технічне навчання, необхідне для того, щоб опанувати сучасну техніку. Російський народ любив свою нову армію. Під час голодних років селяни валом валили до армії, де їх добре годували, одягали, давали гарні квартири та постачали всім необхідним. Популярність Тухачевського серед комуністів і некомуністів була більшою, ніж будь-кого з радянських лідерів. Поки Тухачевський був на чолі радянського Генерального штабу люди відчували, що їхня безпека в надійних руках, і вони терпляче несли тяжке ярмо військових витрат.