Уся ця повінь бруду виливалася на мене та інших в’язнів у той самий час, коли партія та уряд вживали заходів боротьби проти матірщини, як пережитку капіталізму. Свідомий пролетаріат не повинен лихословити. Засобом боротьби з матірщиною була грамота — людей навчали читати й писати. Ця кампанія мала досить великий успіх, і, часом, найвідсталіші елементи піддавались агітації та полишали свої погані звички. Але тільки не ДПУ. Лайка й матірщина щодо в’язнів вживалися систематично й цілком умисно. Робилося це із задоволенням. Це був засіб залякування та приниження. І це робили люди, ранг яких дорівнював рангові генералів Червоної армії.
Але ця метода на мене не діяла. Вони принижували не мене, а себе, мені ж це навіть подобалося, бо вносило в моє життя якусь різноманітність. Подобалося спостерігати, як Рєзніков намагався відшукати нові вершини, які він зміг би здолати, а також нові прірви.
Біда була з Шалитом. Він, дійсно, був гидким створінням без фантазії. Міг повторювати одну і ту ж бридку лайку сотню разів без жодної варіації, а також сотню разів повторювати все інше, що спало йому на думку.
На третій день «конвеєра» мій стан погіршився настільки, що став нестерпним. Біль у нижній частині живота був жахливий. Час від часу, будучи не в силах терпіти, я підхоплювався. Настав час, коли погрози вже перестали на мене діяти. Вайсбанд був найгуманнішим із усіх трьох слідчих і він дозволяв мені час від часу постояти.
Навіть Рєзніков іноді дозволяв це, коли бачив, що я на межі непритомності.
Харчі, якими мене годували в цей період, були значно кращими, аніж звичайно, принаймні, були жирнішими. Починаючи з четвертого дня, мене перестали водити вниз. Їжу почали мені приносити, я вживав її, не сходячи з місця. Таким чином, я втратив дорогоцінні десять хвилин перепочинку та прогулянки вниз і нагору. Коли я йшов до туалету, слідчий супроводжував мене з годинником у руці.
Мені не дозволялося зачиняти двері туалету й слідчий весь час стовбичив переді мною. Декілька тижнів тому одному з в’язнів удалося повіситися в туалеті.
Час від часу, коли я приймав їжу, до кімнати заходив начальник відділу капітан Торнуєв і своїм густим, веселим голосом заохочував мене з’їсти все.
— Не залишай нічого в мисці, — казав він. — Якщо щось залишиться, ми будемо змушені годувати тебе примусово. Але це не сподобається ні тобі, ні нам.
Я не міг зрозуміти, нащо він мене лякає. «Конвеєр» зовсім не позбавляв мене апетиту. Я їв з охотою, і до того ж це була якась перерва в допиті. Пізніше я дізнався, що турбувало Торнуєва: в’язень може скоротити свої муки, відмовившись їсти й пити. Через день або два він упаде зі стільця в блаженному безпам’ятстві. На жаль, я до цього не додумався. У подальшому я не раз оголошував голодування з різних більш або менш важливих причин.
На четверту ніч мене почало судомити. В цей час чергував Вайсбанд, який дуже перелякався.
— Що з вами, Олександре Семеновичу. Вам недобре?
— Я, мабуть, помираю.
— Встаньте і розімніться, Олександре Семеновичу. А я дам вам почитати заяву Влаха та інших. Коли прочитаєте, дам вам олівця й паперу, а ви напишете Торнуєву, що ви про це думаєте.
Він, дійсно, дав мені олівець і шмат паперу. Я із задоволенням сів за стіл і почав писати спростування на це безглузде звинувачення. Я писав уже півгодини і став почуватися значно краще, коли, раптом, з’явився Рєзніков. Він одразу все зрозумів, вирвав з моїх рук папір і звелів іти за ним. Ми залишили Вайсбанда в стані великого здивування й перейшли до кабінету Рєзнікова. Він, будучи великим майстром «конвеєрної справи», розумiв, що всяка перерва в процесі є великим полегшенням для в’язня і що вона може перекреслити «працю» декількох днів.
— Слухайте сюди, Вайсберг. Я зовсім не звір, але ми повинні довести справу до потрібного завершення. Доброта в даній ситуації полягає в тому, щоб сильніше на вас натиснути з тим, щоб швидше з цим покінчити. Це добре для нас, бо ми виграємо час, а також для вас, бо збереже вам здоров’я.
— Ви ж знаєте, що я ні в чому не винен. Ви користуєтеся протизаконними методами, щоб змусити мене зізнатися в злочинах, яких я не скоював.
Він схопився на ноги й забігав по кімнаті, як кінь на прив’язі.
Але я вже проходив цей номер і не піддався залякуванню.
— Громадянине слідчий, — вів я далі, — ви сказали все, що думаєте, але я не вірю, що прокурор схвалить ваші методи. Якщо ви доведете мене до стану цілковитого морального й фізичного занепаду і я підпишу вашу брехню, то я відмовлюсь від неї при першій же нагоді. Чому ви дієте незаконно? Викличте прокурора, хай він подивиться мені у вічі й скаже, чи законні ваші методи ведення слідства.