Ми обидва були надзвичайно збуджені й просто кричали один на одного. Нарешті, Рєзніков підхопив склянку й пожбурив її в мене. Як завжди, він схибив, і склянка розбилася на друзки об стінку за моєю спиною. Тоді він почав дзвонити. Зайшов вартовий.
— Викличте коменданта і двох здорових хлопців, — наказав він.
Після цього він раптом заспокоївся. — Ми не можемо без кінця терпіти ваш опір радянській владі. Застосуємо тепер фізичну силу.
Я сів і також спокійно відповів:
— А я вімовляюся від будь-яких зізнань, доки не побачу прокурора.
Рєзніков вийшов із кімнати. Він, мабуть, відмінив свій попередній наказ, бо ні комендант, ані його дужі асистенти так і не прийшли. Повернувшись, він сів на своє місце. Десь із годину я не почув жодного слова. Він зайнявся своїми справами так, ніби мене не було зовсім.
— Попереджаю вас, — сказав він, нарешті, урочистим тоном, — ви ризикуєте життям. Ви обмірковано саботуєте слідство. За це ми покараємо вас в адміністративному порядку.
— А якщо я підпишу те, що ви вимагаєте, то буду позбавлений життя.
— Не будьте таким дурним. Ми не знищуємо потрібних людей.
Ви фахівець, і ми використаємо вас. Ми довели вашу провину і ви отримаєте свої п’ять років. Якщо ж будете добре поводитися, то зможете вийти через два роки. У таборі ви працюватимете за своїм фахом. Скоріше за все ви не пробудете там і двох років до того, як вас повернуть працювати туди, де ви працювали, але вже під наглядом.
Як Рамзіна, який визнав свою провину на високому суді й тепер став великою людиною в Радянському Союзі.
— Якби було в чому зізнаватися, я б зізнався, — але ж немає в чому. Я не скажу більш нічого, доки не викличете прокурора.
Рєзніков не був простаком. Він зрозумів, що загнав мене далеко.
А цього він якраз і не хотів робити. Найгіршим на допиті є мовчання, коли в’язень думає лише про те, як довго він протримається.
Він почав шукати вихід.
— Ви мабуть вважаєте, що варто мені свиснути й прокурор негайно з’явиться. Де я його знайду?
— Гаразд. Дозвольте, я напишу йому листа.
— Пишіть.
Він дав мені олівець та папір, я сів за стіл і почав писати:
«Громадянине прокуроре, я повністю не винен у тому, в чому мене звинувачують. Слідчий постійно застосовує до мене засоби фізичного впливу. Зараз я сиджу на стільці вже майже сто годин без сну. Є межа всякому терпінню. Якщо я зламаюсь морально й фізично протягом наступних днів і підпишу те, що вимагає слiдчий, то прошу вас узяти до уваги, що то все вигадки. Якщо ж я стану перед судом, то відмовлюся від усього. Прийдіть до кабінету Рєзнікова. Будьте ласкаві, зробіть це негайно по отриманні мого листа, бо я в такому стані, що довго не витримаю».
Я підписав листа, поставив дату і вручив його Рєзнікову. Лист я написав німецькою мовою з тим, щоб Рєзніков не порвав його відразу.
Він тямив по-німецьки мало і, звичайно, в разі потреби, запрошував перекладача. Хоч тут постійно порушуються закони, в ДПУ поважають деякі формальності. Зокрема, заява, підписана в’язнем, не може бути знищена. З неї треба зробити копію і вкласти в справу. Це був один із пунктів інформації, що її дав мені Рожанський.
Якщо буде запрошений перекладач, то він уже буде свідком того, що я робив заяву й Рєзніков не посміє її знищити. Та Рєзніков теж не був дурнем і одразу розгадав мої хитрощі. Замість того, щоб гукнути перекладача, він звелів мені самому прочитати той лист російською мовою. Я зробив це, ризикуючи тим, що може статися вибух його гніву. Але коли я скінчив, він лише докірливо глянув на мене.
— Ви, дійсно, занадто високої думки про себе, Вайсберг. Не думайте, що ви розумніші за всіх нас. Ви хочете авансом відмовитися від того, в чім будете змушені врешті зізнатися. Але це вам не допоможе. Ми взяли вас зараз у роботу і не відпустимо доти, доки не капітулюєте.
Однак, він не знищив те, що я написав, а поклав заяву разом із iншими паперами.
— Чи буде заява вручена прокуророві?
— Звичайно, — відповів він.
— А коли чекати на відповідь?