— Найімовірніше, ви її не отримаєте зовсім. Він знає вашу справу не гірш за мене і також знає, що за ворог ви є. Гадаю, що він не захоче мати з вами справу.
Наступного дня я відчув, як несамовита втома розповзається по моєму тілу, і спробував спати з відкритими очима. Через п’ять хвилин мені це майже вдалося, але голова моя негайно впала на груди, я прокинувся. Я дуже ослаб. Стало здаватися, що я ось-ось можу впасти. Але почуття втоми було ніщо в порівнянні з корчами, що напали на мене ввечері. Все тіло боліло неймовірно, мої сідниці розпухли. Навколо пахвин усе понабрякало, і я почувався неначе в обценьках, які стискали мене все дужче й дужче. Я з жахом почав думати про те, що можу втратити контроль над собою і підписати все, що кому буде завгодно. Якщо ж зізнаюся тепер, то ще зможу внести до своїх зізнань неправдоподібні речі, від яких потім можна буде відмовитися, довівши, що вони фальшиві. Але коли дійде до колапсу, то я вже не зможу цього здійснити. Схоже на те, що треба зізнаватися тепер.
Уночі знов з’явився Шалит. Знущався наді мною, як хотів. Кожну фразу він викрикував, починаючи словом «проститутка» і закінчуючи словом «організація».
— Ти, проститутко! Ти, курво! Ти, зраднику! Ти підняв свою брудну руку на найсвятіше, що є в нашій країні. Видавай негайно всіх своїх спільників і свою о-р-г-а-н-і-з-а-ц-і-ю.
Це останнє слово завжди супроводилося жахливим довготривалим вереском. Спочатку мені бракувало фантазії, щоб зрозуміти, що він має на увазі під «найсвятішим у нашій країні». Потім я зрозумів, що мова йде про замах на життя улюбленого вождя, батька всіх народів, світоча світового пролетаріату Йосипа Віссаріоновича Сталіна. Тут до мене тільки дійшло, що не буде нічого страшного, якщо я зізнаюся в організації такого замаху. З часом спроба такого замаху почала мені здаватися не криміналом, а геройством. Але з двох причин я вирішив ще потриматися. Звичайно, я ненавидів деспота, котрий ніс відповідальність за всі злочини його таємної поліції, але я все ще був на боці революції, а тому інші звинувачення — шпигунство на користь іноземних держав та тероризм — мені не подобалися. До цього ж я знав, і Шалит постійно нагадував мені про це, що коли я зізнаюся, то тим самим видам усіх тих, хто, на їхню думку, мене підтримував. Вони будуть вимагати свідчень, наприклад, про Лейпунського та інших друзів, яких я любив та поважав. Думка про можливість цього мене жахала. Але що робити? Хіба вони відчепляться від мене, поки я не зізнаюсь? Я вже був шматком пухлого м’яса, що безперервно боліло. В моїй голові щось постійно гуло, а перед очима ходили вогняні кола. Я зможу протриматися не більше двох днів. А потім?
Шалит продовжував повторювати одні й ті ж речення по декілька годин. Була, мабуть, третя година ранку. Тіло боліло нестерпно, і я відчував, що маю щось робити. Але що? Те, що вони роблять зі мною, є порушення закону. А як я почну відверто опиратися, що буде? Я вирішив ризикнути.
— Громадянине слідчий, — заявив я, — прошу припинити допит. Я напівмертвий і не можу більше тут сидіти.
— Підписуй зізнання, курво, тоді припинимо.
— Я не можу, громадянине слідчий.
І тут я підводжуся і падаю на підлогу. Шалит настільки вражений, що від несподіванки не знає, що робити. Він не може полишити мене одного, а в кабінеті на той час більш нікого не було. Він підбіг до дверей і почав гукати, але ніхто не приходив. Шалит кинувся назад і став телефонувати до коменданта. Я не чув, що він йому казав. Я почувався цілком добре, розтягнувшись на підлозі. Біль умить вгамувався, тільки-но я ліг та простягнув ноги. Через кілька хвилин я вже відпочив так, як за нормальних умов можна відпочити лише протягом декількох годин. А тим часом ніхто не приходив.
Шалит знов пробує дзвонити, але йому ніхто не відповідає. Тоді він хапає графин і виливає з нього на мене воду. Холодна вода освіжила мене, чого Шалит, мабуть, зовсім не передбачив. Тут я почув кроки в коридорі й підвівся з підлоги.
Зайшли троє охоронців з комендантом на чолі. Двоє тримали в руках батоги, а третій ніс гамівну сорочку.
— В’язень продовжує опір? — запитав комендант.
— Я не можу навіть стояти, — відповів я. — Я в напівнепритомному стані. Тепер я трохи відпочив і можу сісти.
Комендант послався на якийсь параграф внутрішнього розпорядку і пригрозив карою. Потім вони пішли, залишивши Шалита продовжувати допит. Було видно, що він втратив частину своєї впевненості.
Цей короткий струс освіжив мене. Правда, біль повернувся, але мій загальний стан покращав. Я відкинув усілякі думки про капітуляцію. Шалит продовжував питати про організацію, і тепер я почав йому відповідати, вказуючи на те, що вся ця справа є дурницею. Але він не хотів чути ніяких моїх аргументів.