— Повернись до стіни, курво!
— Послухайте, громадянине слідчий, я не міг мати розмову з Влахом у серпні 1935 року, оскільки в цей час був за кордоном.
— Повернись до стіни, проститутко!
— Але ж, громадянине слідчий… — Повернись до стіни!
Я послухався і почав промовляти до стіни. Шалит був незворушний. Вiн не дуже уявляв, що має чинити далі. Було схоже на те, що ситуація видавалася йому комічною, бо він ледь стримував сміх.
Цей епізод скоро став відомий усім. Коли декількома місяцями пізніше мене допитували інші слідчі, я чув, як один з них сказав другому: «Це той самий Вайсберг, що говорив до стіни».
Вранці Шалита змінив Вайсбанд. З Вайсбандом мені було і легше, і важче. Було приємно відчувати його симпатію. Але, з другого боку, його одноманітна поведінка пригнічувала. Я більше ні про що не міг думати, як тільки про те, коли нарешті настане кінець мукам, бо тепер біль не переривався ніякими рухами.
Після обіду знову з’явився Рєзніков.
— Прокурор прочитав вашого листа, — проінформував він, — і дуже гнівався на нас за те, що передали йому таку контрреволюційну заяву. Він звелів нам ужити всіх заходів для того, щоб примусити вас зізнатися.
Я не повірив жодному його слову, але не втратив надії побачити прокурора до кінця цього допиту. Ввечері знову була черга Шалита.
Він придумав нову розвагу:
— Що подумають ваші друзі, коли довідаються, що мали справу з брудним зрадником? — спитав він.
— Хто мене знає, той не повірить.
— Ми розстріляємо вас, а потім оголосимо про вашу справу в усіх іноземних газетах. Ваша мати довідається, що народила зрадника для Радянського Союзу.
Він був занадто дурний, щоб сприймати його серйозно, але згадка про матір стривожила мене і сльози виступили на моїх очах. Шалиту ж здалося, що він натрапив на вірний шлях і він чотири години підряд вів балачки про мою матір. Це ледь не зробило мене хворим, а що вже розізлило, — так це незаперечно.
Аж раптом відчинилися двері й з’явився капітан Торнуєв. Він помітив мій гнів, підійшов до мене і дружньо обняв за плечі.
— Не турбуйся, — сказав він, — все буде, зрештою, гаразд. Ходімо до моєї кімнати, бо я маю до тебе справу.
Я пішов за ним у кімнату, яку добре знав із тих часів, як у ній сидів нещасний Азак під час своєї короткотривалої слави. Торнуєв замовив чай для нас обох.
— Олександре Семеновичу, — почав він приязно, — ви мусите зізнатися. Зараз ви як риба на гачку. Чим більше будете смикатись, тим гірше для вас. Вам же не обов’язково визнавати всі звинувачення, від неправдивих ви можете відмовитись.
— Усі вони неправдиві, громадянине капітане.
— Щось же в них має бути правдивим. Зрештою, НКВС не арештовує безвинних людей, які дійсно нічого не зробили. Проти вас дали свідчення багато людей і вас належить покарати. Будь-який суд повірить двадцяти свідченням проти одного звинувачуваного.
— І все одно, громадянине капітане, все то вигадки. Нема там ані слова правди.
— Ви з цим не підете, Олександре Семеновичу. Чимось маєте поступитися. Ви ж культурна людина. Напишіть, що треба, і я постараюся, щоб це не мало для вас поганих наслідків.
Хоч як би там було, а я був задоволений комфортабельним шкіряним кріслом капітана і чудовим відпочинком. На жаль, тільки-но ми випили чай, він одвів мене до Шалита.
— Вайсберг хоче зізнатися, — сказав він перед тим, як полишити кiмнату.
— Дати папір і олівець? — запитав Шалит.
— Ні, дякую. Мені нема чого писати.
Муки почалися знову. Це була шоста ніч, а я занадто заслаб для того, щоб продовжувати боротьбу з болем. Шалит лютував і шаленів, кожне його слово було немов удар по голові. В очах мені миготіло, але найтяжче було зносити біль у пахвинах. При сидінні на стільці в стані напруження постійно перебуває якийсь комплекс м’язів, і всі вони нестерпно болять. Варто трохи послабитись — і я впаду. Важко утримати ці м’язи в напруженні впродовж шести днів та ночей, коли вони заявляють свій протест нестерпним болем. Я не певен, що це пояснення фізіологічно досконале, але в цю, шосту ніч я знаю, що стояти я уже не здатен. Я почав боятися, що коли тут залишуся, то таки підпишу що завгодно, навіть смертний вирок собі.