пригадував свою юність, гру в м’яч у Рамберзі, прогулянки терасами над Грюндзее з чудовим краєвидом на виблискуючу в сутінках скелю Бакенштейну, про чудове життя за кордоном.
Ми не мали багато грошей, але досить для того, щоб відчувати красу природи й займатись мистецтвом. Ми тяжко працювали, самовіддано займались спортом і кохали дівчат. Навіщо треба було міняти те життя? Звідки взявся той неспокій у крові? Можливо, від почуття солідарності з тими, чиє життя було гіркою боротьбою, хто не мав досить свободи, аби брати участь у тому щасливому житі?
Я пригадував звичайних робітників серед своїх приятелів. Вони також мали свої вихідні, свої відпустки, мали мотоцикли чи моторні човни. І вони займалися гірськими лижами в Альпах. А тут? Загнаність і брак свободи в щогодинному (неполітичному) приватному житті. Навіть відпочинок заорганізований. Дуже мало що люди можуть вчинити на свій власний розсуд. Зустрічаються ввечері під деревами, грають на гармошці та співають. Але й це було доступне лише невеликій частині молоді цієї країни. Таку картину я вперше побачив за внутрішніми мурами в’язниці. Решта ж чимось зайнята.
Звичайно, вони вчаться, домагаючись наукових та технічних ступенів. Але чи будуть вони щасливими? Для того, щоб бути щасливою, людина, перш за все, потребує свободи й безпеки.
Я примушував себе думати лише про приємні речі. Тікав подумки до своєї молодості, пригадував свої подорожі по Італії: Флоренцію, Венецію і Рим, скарби Ватикану, розмови з Робертом Планським, з яким разом ходив по залах і якому казав: «Я вважаю помилкою, що вся ця краса сконцентрована в Італії. Решта світу позбавлена цього всього. Коли ми прийдемо до влади, ми розділимо ці речі більш справедливо».
Я часто звертався до моїх тогочасних настроїв.
На жаль, з’явилася обставина, яка почала мене навертати з приємних спогадів до неприємної дійсності, і це був голод. Уже деякий час я послуговувався лише в’язничними харчами. Мої гроші скінчилися, і я нічого не міг придбати в «лавочці». Передача посилок була заборонена і я втратив будь-який зв’язок з Оленою. Але це ще не все. На Холодній Горі супи стали давати не двічі на день, а лише один раз. Увечері приносили трохи сухої вівсяної каші — неповну ложку. Коли я вперше побачив ту порцію, то не втримався, й спитав наглядача:
— Що, це все!?
— Тут тобі не санаторій, — була відповідь.
Добре, що він цього разу хоч щось відповів. Звичайно ж, він тільки мовчки кивав головою й замикав «кормушку».
Якось мені довелося розмовляти з комендантом в’язничного блоку. Я попросив у нього паперу. Він повідомив мені, що не має на це права, але передасть моє прохання слідчому. Комендант був дебелим офіцером із довгим світлим волоссям. Він мені відразу сподобався.
При всій суворості режиму, він умів розмовляти з в’язнями спокійно й доброзичливо. Ніколи не погрожував. Я відчував його симпатію до себе. Коли якийсь в’язень порушував в’язничний режим, він просив його змінити свою поведінку аби він, комендант, не мав труднощів.
Я не раз дивувався відвазі цього чоловіка. При поширеній системі шпигунства його позиція не могла довго бути таємницею. Через три місяці він зник, а на його місце з’явився інший, який знущався з в’язнів. Того ж було заарештовано. Як я довідався пізніше, він відбував покарання в концентраційному таборі поблизу Архангельська.
Табір будував верф для військових кораблів. Як політв’язень, він був бригадиром і самовіддано виконував свою роботу. Часто сам допомагав, коли хтось із його бригади не міг виконати завдання. Я довідався про це від одного кримінальника, котрий повернувся з того табору до в’язниці.
Увесь час я був голодним. Мої фізичні запаси, з якими я прийшов до в’язниці, були давно вичерпані, я дуже гостро відчував голод.
О шостій ранку ми отримували свою пайку хліба. Був він чорний і глевкий, як глина. Я завжди ділив її на шість частин і з’їдав протягом дня за певною системою. Останній шматок відкладав на вечір.