Але моя воля була дуже слабкою. Вже об одинадцятій я залишався без хліба. Увечері мене діймав голод. Лежачи в ліжку, я дивився на ясну пляму вікна і марив прекрасною їжею минулих днів. Я намагався відновити в пам’яті вигляд торту «Сахара», запах біфштексів і смак віденських пончиків. Я подумки поїдав ті ласощі й мені трохи ставало легше. Коли ставало темно й умикалося світло, я відганяв свої денні марення й підводився з ліжка.
Потім настали дні, коли наглядач, який розносив їжу, почав давати мені другу миску супу. Через якийсь час після першої миски, коли щось лишалося на дні, рештки ділилися серед в’язнів, які нічого не отримували з «лавочки». В такі дні я не марив про їжу. Лежачи чекав, доки на небі з’являться перші зорі. Мене заколисували тужливі мелодії й повертали душевний спокій. Муки слідства лишалися десь далеко в минулому, і я втрачав почуття реальності. Я дуже добре пам’ятаю настрій тих вечорів. Це був тихий смуток, велика любов і, водночас, жаль до всього світу, а також жаль до самого себе.
…Якось через три тижні після мого повернення до порожньої камери відчинилися двері і зайшов новий в’язень. Він став посеред камери й озирнувся довкола:
— Це свинство, — мовив він німецькою.
— Що саме?
— Вони стверджують, що я шпигун.
— Як ваше прізвище?
— Рейбіш.
— Ви німець?
— Ні, я з Чехословаччини. Моя мати — чешка, батько — німець.
— Де працювали?
— На ХПЗ.
ХПЗ означало: Харківський паровозоремонтний завод, один із найбільших заводів в Україні.
— Я був механіком, — додав він.
— Як довго перебуваєте в Радянському Союзі?
— З 1921 року.
— Чи прийняли радянське громадянство?
— Ні.
— Член партії?
— Ні, членом партії я ніколи не був.
— А як сюди потрапили?
— Я перебував у Росії як військовополонений, а в 1920 році повернувся в Чехію. Але там зіткнувся з певними труднощами й повернувся до Росії. Бачив, що тут потрібні фахівці й одразу дістав роботу.
Як я пізніше довідався, ті певні труднощі полягали в дрібному злочині, який Ребіш вчинив за кордоном. Тому він і втік до Радянського Союзу. Довгий час він чесно трудився на великих харківських заводах. Мав дружину росіянку.
— За що вас забрали?
— Беруть усіх іноземців, а також росіян, котрі перебували за рубежем. При цьому не має ніякого значення — були вони російськими військовополоненими, що повернулися 15 років тому, чи інженерами, котрих послано було за кордон для навчання і які щойно повернулися.
— Звідки ви це знаєте?
— Я сам маю очі. На нашому заводі працювало 20 000 народу, тож неважко було про щось довідатись. Іноземці позникали один за другим, як і всі ті, хто мають або мали контакти з зарубіжжям.
— Що роблять з тими людьми?
— Два місяці вони сидять тут, а потім їх етапують до таборів.
— Звідки ви це знаєте?
— Найчастіше від дружин, які діставали звістки про необхідність принести теплу білизну та одяг. Кожному тоді ставало ясно, що це означає.
— Іноземців також висилають до таборів?
— Про іноземців не чути нічого. Але росіян — усіх. Ще жоден не повернувся.
— Коли вас забрали?
— Два тижні тому.
— І що про все це кажуть люди?
— Вони не знають, що й думати, і всі мовчать.
То була обмежена людина, і я мало про що зміг від нього довідатись. Я почав нудьгувати за самотністю, оскільки він порушив мої вечірні марення. Через десять днів прийшов ще один, котрий мені більше сподобався. Був це молодий чоловік, кульгавий. Звичайно він ходив з ціпком, який у нього тут відібрали.
— Як вас звати?
— Бондаренко, я напівполяк, напівукраїнець і походжу з околиці Борислава в Східній Галичині.
— А як потрапили до Росії?
— Мій батько, робітник-нафтовик, був прихильником комуністів. Я сам з дитинства вже працював на партію. Двічі з партійними дорученнями перетинав російсько-польський кордон. Пройшов тут курс навчання й мав повернутися до Польщі, але поляки схопили мене на кордоні. Я намагався втекти, вони почали стріляти і я був поранений у коліно. Саме тому я кульгаю. Рік я провів у в’язниці. Після цього я нелегально працював для партії і був посланий до Росії через Данциг.