Він подивився на мене, потім опустив очі.
— Власне, ні — сказав він пошепки. — Але навіщо все це діється? Ти ж повинен краще все те розуміти, Олександре Семеновичу. Ти ж перечитав стільки книжок.
— Я розумію рівно стільки, як і ти.
Я був задоволений з того, що в усіх питаннях Бондаренко мислив так само, як і я. Однак, ми обидва уникали виразного висловлювання своїх поглядів. Боялися говорити. Стіни могли мати вуха.
— Олександре Семеновичу, чи ви чули про справу Мазо?
— Ні.
— Мазо зачинився в кабінеті й всадив собі кулю в лоба. Секретарка застала його мертвим за столом і знайшла його листа. Гебісти увірвалися до кабінету й прочитали того листа. Потім прийшов заступник Мазо, забрав листа, а кабінет опечатав. У листі були страшні речі. Більшість із тих, хто знав про лист, забрано. Мазо напередодні вислав декілька копій того листа до високопоставлених товаришів у Києві та Москві. Тому багато хто знав його зміст. Зрештою, багато людей довідалось про зміст листа й цьому неможливо було запобігти.
— Що ж було в тому листі, Генріку Павловичу?
Він понизив голос:
— Небезпечно про це говорити.
— Можеш мені вірити. Хто тобі про це розповів?
— Один російський товариш, який працював у канцелярії ДПУ.
Тепер він уже заарештований.
— Що було в листі?
— Не повіриш, Олександре Семеновичу. Не забувай, що він був старим чекістом й начальником Харківського обласного НКВС. Тисячі були заарештовані за його наказом. І от він кінчає життя самогубством і лишає цього листа.
— Що було в листі?
— Мазо написав, що сумління не дозволяє йому брати участь у тому, що діється. Не для того він брав участь у революції, аби прикривати своїм іменем жахливе ошуканство і масові вбивства. Він не бачить іншої можливості для протесту, як свою смерть.
Генрік говорив пошепки. Коли ж у той самий момент до прозурки підійшов наглядач і заглянув до камери, мій співбесідник був вражений. Довго не міг заспокоїтись.
— Мабуть, нас підслуховували?
— Генріку, не сміши мене. Ми розмовляли так тихо, що ніхто не зрозумів би жодного слова.
Тієї ночі я довго думав про Мазо. В лютому Мазо пообіцяв Лейпунському, що випустить мене з країни. Але я був заарештований 1 березня. Чи Мазо обдурив Лейпунського, щоб заспокоїти мене фальшивим почуттям безпеки? Мабуть, ні. Йому це не було потрібно. Через рік я зустрівся в іншій камері з арештованим чекістом і той мене просвітив. У кінці лютого Мазо було зміщено з посади начальника Харківського обласного НКВС і викликано до Києва. Той час був використаний моїми недоброзичливцями з НКВС для здобуття підпису заступника Мазо під ордером на мій арешт. Мазо, однак, не залишився в Києві, через два тижні він повернувся, але мене вже було заарештовано. Мазо не міг скасувати рішення про мій арешт без слідства. Проте, методи мого слідства, як я тепер можу бачити ретроспективно, були досить ліберальними. Полевецький був янголом у порівнянні з Рєзніковим та Шалитом. Може, Мазо дав йому спеціальну директиву в моїй справі? Було схоже на те. Полевецький вів слідство в такий спосіб, ніби збирався скінчити його звільненням, або, в гіршому разі, депортацією.
— Дубового також заарештовано.
— Це неможливо! Генріку! Коли це сталось?
— Відразу ж після арешту Тухачевського і Якіра. Можливо, його вже розстріляли.
Я й сам не знаю, чому ця звістка так приголомшила мене. Генерал Дубовий був командуючим Харківського військового округу.
Червона армія територіально була поділена на декілька військових округів. Наскільки я пам’ятаю, ціла Україна з її 45 мільйонами людності мала лише три військових округи. Начальник такого округу був одним із найвищих за званням в армії. Дубовий був знаний як талановитий воєначальник. Його ім’я ніколи не згадувалось у зв’язку з якою-небудь опозицією. Як і більшість вищих генералів, він виявляв свою зацікавленість виключно військовими справами. За що його заарештовано? Що про це думає армія? Я поцікавився тим, як на цю подію відреагував Харків.
— Ніхто й пальцем не поворухнув. Щоденно заарештовують сотні офіцерів.
— Зрушити армію є справжнім божевіллям. А що будемо робити, коли на нас нападуть німці?
— Тухачевський та Якір були більш значними, ніж Дубовий, але й вони пішли в небуття. За тиждень до мого арешту вже зніймали зі стін портрети Будьонного, Блюхера та Єгорова. Можливо, що й вони вже за ґратами. А що ти думаєш про справу Тухачевського, Олександре Семеновичу?