Були вони там уже по кілька разів, їх то звільняли, то знову забирали. Наш відділ знаходився на першому поверсі. В підвалі під нами містилися хворі на шкірні та венеричні хвороби. Були то переважно повії. Опівдні вони прогулювалися по подвір’ю перед нашими вікнами. В’язні починали розмови із ними. Були то молоді, свіжі селянки. Вони нічим не нагадували дівчат, яких можна було зустріти на вулицях європейських міст. До тієї пори я сам не мав уявлення про те, що і в Радянському Союзі існує нелегальна проституція.
Я пам’ятав розмову в готелі «Метрополь» у Москві, в якій брали участь німецький композитор Ганс Айслер, режисер Ервін Піскатор, письменниця Ганна Гмейнер та австрійський інженер-фізик на прізвище Мелзер, який жив у Росії з 1920 року і добре знав місцеві звичаї. Хтось висловив твердження, що в Радянському Союзі немає повій. Мелзер заперечив. Ганс Айслер почав його жартівливо й добродушно провокувати. Мелзер піддався й зголосився показати нам живу повію. Ми пішли на Тверську, потім звернули в темний провулок, який, як стверджував Мелзер, був центром проституції в Москві. Наше товариство пройшло з одного кінця вулиці в інший, але ніяких дівчат ми так і не побачили. Та і взагалі там не було нікого. Ми були дуже розчаровані. Ганс Айслер висловив наші почуття:
— Мелзер, не розігруй нас. У житті не бачив нічого пристойнішого, ніж ця вулиця.
Пізніше я змінив думку. Я помітив, що у великих московських готелях до чужоземців часто телефонують жінки під виглядом, що шукають у цьому помешканні іншого чоловіка. Часто з тих вигаданих помилок виникало близьке знайомство. Але ніколи не було ясно, чи то молоде дівча шукало знайомства в сенсі «штуки для штуки», чи виконувало завдання НКВС.
Молоді дівчата на наших очах провокували в’язнів не випадково. Чоловіки місяцями й навіть роками не мали жодних стосунків з жінками. Дівчата співали звичайних пісень і поставали перед в’язнями в спокусливих позах. Цікаво, що наглядачі не втручалися.
Можливо, все це їх розважало. Жінки не звертали найменшої уваги на політв’язнів. Їхні серця належали кримінальникам, котрі обмінювалися з ними масними дотепами, які неможливо відтворити.
Обидві нянечки нашого відділення також були ув’язненими.
З однією з них я часто розмовляв. Звали її Дашею. Вона отримала два роки за нелегальне проживання в місті. Була це сільська дівчина, міцно збудована, з гарними очима й високим бюстом, яка прийшла до міста, щоб улаштуватися прислугою. Із впровадженням паспортів уже було невільно поселятись у великих містах без дозволу міліції.
Дівчина не змогла отримати такого дозволу і, незважаючи ні на що, залишилась у місті. Вона працювала в якійсь родині й сподівалася, що через шість місяців буде прийнята на тракторний завод і тим самим отримає дозвіл на проживання. Але була викрита й отримала два роки ув’язнення. Вона трохи піклувалася про мене, часто приносила мені свіжу білизну та щось із їжі. Це збудило заздрощі в одному кримінальникові, якому вона перед цим приділила свою увагу. Він почав погрожувати і їй, і мені. Але інші кримінальники стали на мій бік. Немов малі діти вони хотіли вечорами слухати байки, новели й повісті. Мені пригодилося моє знання літератури, я розповідав їм усе це годинами. Тим самим я купив їхні серця і, врешті, залагодив справу навіть з тим заздрісним неприятелем.
Близькість жінок неймовірно збуджувала в’язнів. Їх дуже пригнічувало власне становище, посилювався неспокій стосовно своєї долі й долі родини, і вони шукали полегшення в статевих фантазіях і — де тільки це було можливо — в статевих стосунках. Незважаючи на найтяжчі покарання, у концентраційних таборах півночі не вдавалося запобігти статевим зносинам між ув’язненими чоловіками й жінками.
У в’язницях це було зовсім виключено, в шпиталях — можливо лише з великими труднощами, і то випадково. Даша відзначалася винахідливістю. Одного разу після обіду вона попросила мене допомогти їй на складі білизни. На підлозі лежала купа свіжовипраних простирадл. Вона замкнула двері, ми провести разом кілька хвилин.
Я пробув у шпиталі двадцять два дні. Уже через два тижні я почувався здоровим, але лікар був ліберальним і дав мені ще тиждень на зміцнення. Потім довелося повертатися.
Мої товариші тим часом змінили камеру, і мене також поселили разом із ними. Прибув новий, якого звали Григорієм Македоном.
Якщо не згадувати Шалита, то ніхто так мені не досаджав упродовж трьох років ув’язнення, як той Македон.