Мав він близько сорока, але на вигляд був молодшим. Був міцно збудованим, відзначався силою, зросту був середнього і, роздягнувшись у лазні, мав вигляд юнака. Взято його було декілька днів тому.
Я так і не дізнався ні про його справу, ані про його походження, бо він приховував усе, що стосувалося його особи. Натомість намагавсь дізнатися все про чужі справи. Пожирала його велика амбіція, він був хворобливо чутливим. До того ж мав схильність до авантюр. Був він неосвічений, але не позбавлений інтелігентності. Іноді робив заяви, що були смішними і це ставало зрозумілим після двохвилинної дискусії, але він завжди був напоготові воювати проти будь-яких зауважень стосовно своїх висловлювань. Коли приносили до камери хліб — він завжди був першим й вибирав найкращу порцію (кухня не могла точно розважити хліб на 12 000 персон, пайки завжди були різними). Займав найкраще місце в камері, послуговуючись, у разі потреби, силою. Інші були значно слабкіші фізично за нього, і він без вагань використовував цю перевагу. Неписаним правилом усіх в’язнів було не вплутувати наглядачів до своїх суперечок. Македон на це зважав і тероризував інших. Коли ж його самого якось скривдили, він одразу ж поскаржився начальникові в’язниці.
Товариші по камері ненавиділи його більше, ніж своїх слідчих.
Коли роком пізніше він полишив нашу камеру, всі з полегшенням зітхнули. То було для нас свято.
Коли я зайшов до камери, Бондаренко й Рейбіш привітали мене аплодисментами і представили мені Македона. Оскільки всі три ліжка були зайняті, я попросив у наглядача матрац і вклався на підлозі. В той час у в’язницях ще існувала така розкіш, як матрац.
Роком пізніше, у такій самій камері, призначеній для трьох, нас поміщалося 29. За царату то була одиночка, в яких тримали лише одного в’язня. Того року умови ув’язнення погіршали до такі міри, що ми боялися, що довго їх не витримаємо. Але в серпні 1937 мені ще дали матрац.
Македон на той час ще не був допитаний. Він розповідав, що був керуючим трестом і шість місяців тому його виключили з партії. А ще раніше він відігравав значну роль. У громадянську війну він воював з Врангелем та звільняв Крим. Брехав навмання. Що зі сказаного ним було правдою — ніколи не можна було довідатись.
Усе, про що він розповідав, змінювалось від розповіді до розповіді.
Лише одна розповідь завжди лишалася незмінною і, можливо, вона й була єдино правдивою. Ідеться про дискусію у справі української армії 1918-1919 років у Харкові — чи має вона бути окремою армією, чи підрозділом Червоної армії. Македон розповідав про дебати між ним, П’ятаковим та Ворошиловим. П’ятаков, буцімто, на той час вагався, натомість він, Македон, енергійно виступав проти української армії за єдність Червоної армії. Той спогад щоразу фігурував у його розповідях.
Кількома днями пізніше забрали Рейбаха, а потім і Бондаренка.
Я залишився наодинці з Македоном.
У в’язниці людина пізнається швидше, ніж на волі. Тому є дві причини. По-перше, ви завжди разом, без перерви, удень і вночі.
Маєте досить часу, аби спостерігати один за одним. По-друге, спостерігаєте його в особливих умовах, які рідко коли трапляються на волі. Там, де люди живуть у достатку, важко зауважити їхній егоїзм.
Тут же, у в’язниці, шматок хліба, трохи краще місце в камері відіграють велику роль. Більшість позбувається тут усіляких моральних обмежень і не приділяє жодної уваги тому, аби якось маскуватись.
І характери виступають виразно.
Македон був типовим сталіністом, і то був перший, якого я зустрів у в’язниці. Опісля я зустрічав таких доволі. Можливо, що після смерті Леніна прибічники Сталіна й Троцького згрупувалися згідно зі своїми ідеологічними поглядами, але я думаю інакше. Я вважаю, що антагонізм між цими двома видатними лідерами Радянського Союзу після смерті Леніна був виключно обумовлений боротьбою за владу. Вони боролися за успіх, а не за шляхи, якими мала йти революція. Однак, могло бути, що прибічники цих двох керувалися якоюсь мірою ідеями, а не голим інтересом. Такою була ситуація в 1924 році. Через 10 років усе змінилося. «Сталіністами» в 1935 році я називав тип людей, для яких ідеї великої революції не значили нічого. Були то люди, котрі виразно бачили розклад сил й ставили собі єдину мету: зайняти в пануючій ієрархії якомога вище місце.
Вони повивчали напам’ять останні гасла партії й послуговувалися ними механічно, не цікавлячись їх сенсом. Щоправда, вони мали дуже чутливі вуха стосовно всіляких ухилів, на всяку «троцкістську контрабанду» чи найменший голос критики. Трималися від того подалі й викривали безжально всіх товаришів, у яких помічали якісь вагання. Кожне викриття усувало конкурента до найкращих місць в ієрархії. У тридцятих роках почалося привілеювання значних верств партійного апарату. Великі начальники отримали службові автомобілі, привілейовані можливості здійснення закупок за низькими цінами, відпустки за рахунок держави. Їм давалися меблі, квартири й навіть вілли. Чим вище вони підіймались по щаблях ієрархії, тим більші мали привілеї. Але підійматися вгору вони могли лише за рахунок людей слабкіших. У якомусь сенсі ця система спричиняла селекцію найбільш безжальних людей. Сталін знав про те, що йому знадобляться безжальні люди, які будуть виконувати свої обов’язки без роздумів і сумнівів. Людина з серцем була б на той час поганим директором фабрики. Його турбували б злидні некваліфікованих робітників і він намагався б за рахунок держави поліпшувати їхній побут. У всякому разі, він відмовився б від визиску останніх сил з тих голодних людей. Партійний секретар на селі не зміг би реквізувати збіжжя, коли б переймався турботою про конаючих селян. За ті жорстокі літа виробився тип радянських керівників, які йшли по трупах. Слово диктатора було для них законом. Вони не розмірковували, а лише підкорялись. Ідеї світової революції, соціалізму, безкласового суспільства набрали в їхніх устах зовсім іншого значення.