Вони цікавилися лише розв’язанням організаційних питань, що перед ними ставили партія та уряд, боротьбою з політичними відхиленнями і за свій власний добробут.
Саме до таких людей належав Македон. Як же він сюди потрапив? Досі я не зустрічав у в’язниці людей його типу. Навіть провокатор Рожанський був іншою людиною. Він просто зламався й став знаряддям ДПУ лише завдяки своїй слабкості. В глибині свого серця він, напевно, ненавидів Сталіна. Ідеї гуманізму, за які бореться соціалізм, не були йому чужими. Інші ж, із ким я зустрічався у в’язниці, були або випадковими жертвами, як Рейбіш, або людьми типу меншовика Рашкова, комуніста Бондаренка чи старого соціал-революціонера, ім’я якого я забув. Вони всі були поборниками свободи і ненавиділи всі форми пригнічення. Македон міг потрапити до в’язниці лише завдяки якомусь нещасному випадку. Заарештовувати таких людей, як він, під кутом зору Сталіна не мало ніякого сенсу. Македон повинен був займати місце не в камері для в’язнів, а з іншого боку, у кріслі слідчого.
Я ще не розумів тоді механізму ув’язнення. Не знав ще, що ДПУ без розбору арештовувало кожного, на кого інші арештанти вказували, як на свого контрреволюційного спільника. Кількома місяцями пізніше вже тисячі македонів з’явилися в камерах. Прибували вони з різних політичних та економічних установ Радянського Союзу, а під кінець почали прибувати навіть з лав НКВС. Майже всі наші слідчі в 1938 році виявилися заарештованими. Апарат НКВС у середині 1939 року вже нічим не був схожий на той, що розпочав 1936 року «велику чистку». Лише приблизно 10% давніх чекістів лишилося на своїх постах. Інші ж зникли. Частина з них осіла в наших камерах. Їхні місця в апараті НКВС посіли молоді комсомольці, які дуже швидко опанували ремесло утиску.
Македон боронив політику Сталіна і необхідність масових арештів. Якщо ж при цьому були присутніми більше, ніж один свідок, робив це вкрай запопадливо. В його розумінні всі, хто сидів у камері, були винними, лише він один потрапив до неї внаслідок помилки. Спочатку мене обурювала його дурість. Але пізніше я зрозумів, які його поведінка обумовлювалась почуттям самозахисту. Македон боявся не лише товаришів по камері, як потенційних свідків, які можуть виступити проти нього за необережні слова, він був переконаний, що в камері вмонтовано підслуховуючий пристрій. Півроку пізніше — ми лишилися самі в камері, а він уже пройнявся до мене довірою — він затяг мене в куток і пошепки розповів про свої справжні погляди. Я тоді з жахом довідався, що навіть такі знаряддя режиму, як Македон, розуміли, що були інструментом злочинної політики. До того часу я був переконаний, що ці люди тупі й сліпо виконують дані їм доручення без роздумів і вагань. Потаємні розмови з Македоном вивели мене з омани. Апатичні сталіністи дуже добре бачили, що робили, не згірш за гітлерівських есесовців. Вони лише не бажали дискутувати на цю тему, розуміючи, що будь-яке вагання може виявитись для них фатальним. Коли повінь масових арештів почала розливатися все ширше й забирати свої жертви також і з їхніх лав, вони повернулися проти диктатора. Але не тому, що він запроторив до тюрем мільйони невинуватих, а тому, що він зачепив їх власне, доти безтурботне, життя.