— Ви повинні дбати про свою силу, Олександре Семеновичу, бо маєте перед собою довгу дорогу. Ми ж добре привчені до нестатків.
Усе це він говорив спокійно, рівним голосом. Мені ж було трохи незручно. Я відчував, що його увага до мене бере свій початок ще з традицій його молодості, з часів патріархальних відносин між паном та його молодими селянами.
Починаючи з серпня 1937 року й до 1 грудня 1938 року в кожній камері на Холодній Горі домінували селяни. Про їхню долю нема чого багато писати — завжди було те ж саме. Спершу було забрано голів колгоспів, які повидавали всю колгоспну адміністрацію, а та, у свою чергу, бригадирів, а ці останні — рядових селян. Рідко траплялося так, як із Семеном. Спочатку було забрано велику частину колгоспників, а вже потім зібрано на них звинувачення. То був виняток.
Селяни приходили й відходили. Жоден із них не сидів довше, ніж три місяці. Жоден не противився катуванням і вже в жовтні всі вони, навіть новоприбулі, знали свою долю. Вони розуміли, що сила, яку вони завжди називали «владою», тепер вимагає від них зізнань у контрреволюції. Раніше від них вимагалася колективізація, натуральні податки, худоба й таке інше. Ніколи вони не боронилися.
Не обурилися також і зараз. Лише в очах Бойка я побачив сльози, коли він мусив іти етапом.
— Я не найгірший, — скаржився він. — Значно гірші залишилися в селі при своїх дружинах.
Я намагався його втішити:
— Бойко, через два роки повернешся. До вас будуть прихильними, бо ви неполітичні. Ваші руки потрібні в колгоспі.
— Ще дужче вони потрібні на Півночі, — відповів він, і мав рацію.
— Ходи здоров, Бойку!
— Бувайте здорові, Олександре Семеновичу! Ніколи я вас уже не побачу.
Двері за ним замкнулися. Серце мені рвалося з жалю.
Протягом вересня в камері ставало все тісніше. В кінці місяця в ній вже сиділо 14 чоловік на площі у вісім квадратних метрів. Треба було попритулювати ліжка до стіни й спати на підлозі. Ми, старожили, мали привілей користуватися матрацами. Новоприбулі його вже не мали. Щоденно селян забирали на допити, але щонайбільше після трьох допитів слідство закінчувалося. Слідчі в «брехайлівці» мали своїх провокаторів, які повчали селян, у чому ті мають зізнаватися. Бито було лише тих, які заперечували свою провину. Але це обмежувалося лише одним вечором. Потім вони капітулювали і провокатори з «брехайлівки» складали для них «зізнання». Провокаторами були переважно в’язні, котрі самі вже зізнались. Це були, в першу чергу, голови колгоспів, які добре знали психологію селян, або партійні секретарі з сільських районів. Двічі на тиждень подавався транспорт для тих, хто відбував до північних таборів. Після закінчення слідства селяни не повинні були довго чекати. Переважно через два-три тижні вони вже вирушали.
Сільські інтелектуали — а їх у вересні прибуло ще декілька — часто обговорювали політичний сенс арештів. Ніхто не розумів того, навіщо забирають селян. Потім з’явилася теорія, що Сталін планує великі роботи на Півночі, залізниці в Сибіру, канали. Коротко кажучи, освоєння Арктики. Не знайшовши добровольців, які бажали б там працювати, Єжов через НКВС мобілізував робочу силу примусово. Старий анархіст, звався Зарюк, висловив цю теорію.
Я запреречував:
— Який це може мати сенс? Це можна було б зрозуміти, якби йшлося лише про селян, але ж відривають від роботи директорів фабрик, інженерів, кваліфікованих робітників і тягнуть їх на Північ, де вони мають лопатою колупати землю. Держава витратила величезні кошти на створення технічної інтелігенції, а тепер цю інтелігенцію та найбільш висококваліфікованих робітників використовують на будівництві доріг, дезорганізовують роботу в Донецькому басейні, аби викопати Біломорський канал. Чи не занадто дорого це коштуватиме?
— Можливо, ті роботи мають важливе стратегічне значення? — заперечував Зарюк.
— У такому разі можна було знайти вільних робітників. Треба тільки платити їм значно більше, ніж на Півдні.