У «брехайлівці» в ті дні я довідався про подробиці функціонування так званої «трійки». То був надзвичайний адміністративний суд, що складався з трьох осіб. Суд той міг скарати на смерть підсудних, які не були готові визнати свою вину перед військовим трибуналом. Я боявся, що ДПУ може в моєму випадку послугуватися цією процедурою. Вони мали у своїх руках кінцевий протокол, підписаний мною після першого «конвеєра», коли я визнав свою вину. Вони могли організувати зникнення документів, у яких я відмовився від своїх попередніх зізнань. Якщо «трійка» не заслухає мене особисто, то ніхто не знатиме про мою відмову. Мене можна буде розстріляти і навіть кіт за мною не заплаче. Я не бачив ніякого іншого виходу для ДПУ, і це мене дуже непокоїло.
Хоч я походив з родини дуже ортодоксальної, сам я був глибоко атеїстичним. Я ніколи не міг зрозуміти, як можуть інтелектуали, що знають досягнення науки, кокетувати вірою в Бога з дитячого віку.
Не міг я також зрозуміти, як люди можуть вірити в загробне життя. Я присвятив частину свого життя боротьбі за соціалізм, однак, соціалізм ніколи для мене не був справою далекого майбутнього, а лише справою нинішнього покоління. Тепер же вперше мене огорнув не знаний до тієї пори метафізичний настрій. Мені вже було не байдуже, що думатимуть про мене за кордоном мої друзі після моєї смерті. Я почав боятися, що буду розстріляний і тим самим втрачу можливість очиститися від наклепів ДПУ. Я обговорив це з моїм німецьким другом.
— Моє ім’я Олександр Вайсберг, я з Відня. Прошу, пообіцяй мені, що повідомиш моїх приятелів у Комінтерні та в австрійській партії, що я ніколи не був контрреволюціонером. Я не знаю, чи переживу наступний місяць, але не хочу відійти з думкою, що мої товариші будуть мати мене за ворога.
Німець пообіцяв.
Коли я зараз думаю про те ретроспективно, дивуюся своєму марнославcтву. На той час у Радянському Союзі вже були заарештовані мільйони. Поміж ними ціла стара гвардія революції, найближчі соратники Леніна, герої громадянської війни та соціалістичного будівництва, а я боявся, що люди за кордоном не побачать сталінського ошуканства. Вони, дійсно, довго його не бачили, але згодом світова громадська думка змогла розшифрувати таємниці «великої чистки».
Але ще й досі до кінця ці таємниці не розгадані. Інакше я не писав би цю книжку.
Ночі в «брехайлівці» були дуже важкими. Навіть коли було місце лягти, заснути не вдавалося. З вікон навпроти кімнат, де проводилися допити, долинали крики катованих. Найчастіше доводилося чути зойки жінок. Ми зачиняли вікна, щоб нічого не чути, але тоді повітря в переповненому підвалі ставало нестерпним. Безперервно відчинялися й зачинялися двері підвалу. То забирали на допит сусідів. Чекаєш своєї черги, а думки переповнені страхом перед тим, що чекає.
ДПУ досягало своєї мети страхом перед катуваннями і лише в рідких випадках самими катуваннями. З побиттями вони були дуже стриманими. Тим і відрізнялися від гестапівців, як я міг в тому через шість років переконатися під час мого перебування в Павіаку, — центральній в’язниці варшавського гестапо. До другої половини серпня 1937 року, як правило, били лише в окремих, виняткових випадках. Найліпшим засобом натиску був «конвеєр». Але зараз для «конвеєра» не було часу. Почалися масові арешти і в’язниці були переповнені. Прагнули якомога швидше закінчити справу і вислати арештанта етапом. «Конвеєр» був дуже ефективним засобом натиску, але він потребував упродовж тижня щодня чотирьох слідчих, щоб допитуваний «розколовся» й підписав протокол. На кожного в’язня при застосуванні «конвеєра» витрачалось від 100 до 200 годин. За той же самий час биття дозволяло закрити не одну, а сто справ. Допити селян потребували часу не більше, ніж два сеанси по 60 хвилин.
Роком пізніше прибуло до Харкова багато людей із в’язниць інших міст для складання зізнань та проведення додаткових слідств.
Усі вони говорили одне й те ж. В один і той же день, а саме 17 чи 18 серпня 1937 року, в усіх в’язницях країни від Негорєлого до Владивостока і від Одеси до Архангельська почали бити. Чи не було то виконанням наказу з Москви? Дуже було на те схоже. Пізніше я довідався від арештованих гебістів, що в цій справі ніколи не було з гори письмового наказу. Існувала лише мовчазна змова, що йшла від Народного комісара Єжова аж униз, до останнього слідчого. Але про це пізніше.