У передостанній день вересня мене викликали на допит. Конвоїр не відвів мене, як завжди, до кабінету Рєзнікова під номером 222, а спровадив до кабінету керівника відділу Торнуєва. В капітана був інший гебіст у цивільному. Його криваві очі одразу привернули мою увагу. Він справляв враження істерика. Обидва розмовляли деякий час, потім незнайомець звернувся до мене. Я став у кутку.
— Тебе вже били?
Я мовчав.
— Підійди!
Я ступив крок.
— Ще ближче!
Він люто дивився на мене. Я витримав його погляд.
— Підпишеш, собако!?
— Мені нема… Я ще не встиг скінчити свою звичну відповідь, як він з усієї сили вдарив мене кулаком в обличчя. Я похитнувся і після другого удару опинився на підлозі. Він продовжував бити мене ногами.
Я підхопився. Страх зник і мене огорнула лють. Я закрив обличчя руками й заволав до нього:
— Ви не маєте права мене бити!
Він скипів:
— Опусти руки! Йди сюди, собако!
Він сам рушив до мене. Я почав кричати й помітив, що Торнуєв відвернувся і став дивитися у вікно. Від інших я вже знав, що треба робити, коли б’ють. Треба по-поросячому верещати, бо вони цього дуже не люблять. Я почав кричати так голосно, як тільки міг. Незнайомець явно хотів мене залякати, але я помітив, що мій крик був дуже йому неприємним. Відчинені вікна виходили на вулицю і перехожі, безумовно, все чули. Він почав бити мене києм. Не звертаючи на нього уваги, я підбіг до вікна і почав просто верещати. Капітан поклав край цій сцені, і незнайомець полишив кабінет. Я заспокоївся. Торнуєв підійшов до мене:
— Пора кінчати цю неприємну справу. Тепер будеш зізнаватись?
— Мені нема в чому зізнаватись.
Він схопив мене за руку й викрутив її так, що я впав на підлогу.
Я встиг помітити, що вся ця справа йому дуже неприємна. Він не був явним садистом. Торнуєв не почував до мене ніякої ненависті.
Це було видно. Тому він скоро полишив своє заняття й гукнув охоронця, який відвів мене до якоїсь канцелярії, де за столами сиділи три чиновники ДПУ.
— Ось Вам Вайсберг. Це той самий, що говорив до стіни.
Ті розсміялися. Було видно, що відомості про епізод з Шалитом уже поширилися по всіх кабінетах і зробили мене відомим. Вони про мене чули й багато що про мене вже знали. Я став під стіною. Минуло кілька годин, поки до кімнати ввійшов Рєзніков. Він засміявся, коли побачив мене.
— Привіт, Олександре Семеновичу. Як справи? Чи слідство вже скінчилося?
Я не відповів.
— Не дивись на мене так криво! Я вже не твій слідчий.
— А хто ж тепер мій слідчий?
— Зараз ти тимчасово безпритульний. Сам капітан займеться твоєю справою. Можливо, йому допомагатиме Шалит.
— Тільки цього мені бракувало!
— Не кажи так. Ми зовсім не якісь там потвори. До того ж, ми потребуємо тебе, як спеціаліста.
Я дивувався з того, що Рєзніков перестав бути моїм слідчим і що він розмовляв зі мною таким приязним тоном. Розмова з ним підняла мій настрій. Чи, може, таким був його таємний намір? Чи, може, хотів утруднити своєму наступникові справу?
Через декілька місяців Рєзніков зник. Казали, що був засланий до таборів.
Я стояв під тією стіною цілу ніч і весь наступний день. Опівночі мене забрав Шалит. Ми йшли коридором. З обох боків, з усіх кабінетів лунали жахливі зойки. Я вже не знаю, чи то дійсно так тих людей мордували, чи то все було показухою для залякування інших.
Кабінет Шалита знаходився в самому кінці коридора й мені здалося, що дорога туди не має кінця.
Шалита було підвищено до рівня самостійного слідчого. Під стіною стояв стілець, з якого було прибрано сидіння. Шалит запропонував мені на нього сісти. Я сів. Гострі кути тут же в’їлися мені в стегна. Подумалось, що на цьому стільці другого «конвеєра» я не витримаю. Шалит підійшов до мене.
— Зізнаєшся?
— Мені немає в чому зізнаватись. Але я взагалі не скажу жодного слова, доки не побачу прокурора.