Шалит підскочив до столу, схопив довгу лінійку з латунним ребром і почав бити нею мене по голові. Але б’ючи, він трохи побоювався мене. Він був слабкішим від мене фізично й не знав достеменно, чого від мене можна сподіватись. Але я не дав себе спровокувати й вичікував. Через кілька хвилин до кімнати увійшло четверо чи п’ятеро чекістів. Вони обступили мене довкола. Один з них приніс корону з золотого, блискучого паперу, оздоблену великими свастиками. Вони схопили мене за руки й наділи ту корону мені на голову. На мої груди повісили велику свастику з паперу. Потім вони відступили від мене й почали насміхатися. Я не витримав, зірвав ту корону й закричав:
— Ви за це відповісте. Партія не могла дозволити вам робити свастики!
Шалит, тим часом, ударив мене по голові плоскою стороною лінійки. Але, схоже, мій аргумент справив на них враження. Бо вдруге вони вже не стали надівати корону на мою голову і невдовзі полишили кабінет.
Розпочався новий «конвеєр». Був то останній «конвеєр», через який я мав пройти. Ніхто мене не бив. Мене лише змушували сидіти на тому стільці без сидіння. Час від часу мені дозволяли вставати. Я поклав собі витримати це випробування до 8 жовтня, дня свого народження. Я почував себе міцніше, ніж улітку. 4-го жовтня ввечері допит було раптово припинено без будь-якого результату.
Я з полегшенням зітхнув. Мав відчуття, що ця спроба скінчилася.
На Холодній Горі мене галасливо привітали співкамерники.
Прибуло багато нових, кожен мав що розповісти. Мені було дозволено лягти на ліжко на цілий день. При перших же звуках кроків наглядача в коридорі мене затуляли від його очей. Я відпочив.
Наступного дня, десь близько півночі, відчинилася «кормушка»:
— На літеру В?
Крім мене в камері були ще троє на літеру В. Кожен мав стати під дверима й пошепки повідомляти солдатові своє прізвище. Я був останній. Він забрав мене з собою й відвів до кабінету Торнуєва.
Перед столиком, спиною до мене, сидів в’язень. Торнуєв звелів мені зайняти місце з іншого боку стола. Охоронець з києм у руці став у мене за плечима на варті. Я пізнав того в’язня як тільки він заговорив. То був то Шубников.
Торнуєв тримав у руках уже підписаного Шубниковим протокола і звелів йому повторити свої зізнання. Шубников почав:
— …Вайсберг прибув до інституту в 1931 році з Німеччини. Був завербований гестапо. Мав організувати в нас саботажну та шпигунську роботу. Хотів мене завербувати. Оскільки я ще з 1924 року був агентом німецького шпигунського відомства, то відмовився.
З того часу ми працювали паралельно без будь-яких контактів.
Шубников не наважувався глянути мені в очі, коли мимрив ті зізнання. Що вони зробили з цим сильним і самостійним чоловіком? Він мав вигляд надломленої людини, хоч на ньому не було видно ніяких слідів катувань. Навіщо він підписав ту нісенітницю? Шубников був, поза всякими сумнівами, видатною особистістю. В інституті цінували його силу волі й енергію. Людиною він був непоступливою. Яким чином їм вдалося так його зламати? Торнуєв звернувся до мене:
— Підтверджуєте зізнання підслідного Шубникова?
Минаючи Торнуєва я звернувся безпосередньо до Шубникова:
— Леве Васильовичу, чи ви збожеволіли? Як ви могли підписати цю брехню!?.
Я не зміг продовжити, бо Торнуєв перервав мене ревищем роздратованого бугая:
— Не маєте права розмовляти зі звинувачуваним! Можете лише відповідати на мої питання. Так чи ні?
— Ні! Я заперечую!
Торнуєв почав формулювати свої питання більш детально. На всі я відповів негативно. Він не намагався тиснути на мене, а лише записував мої відповіді. Потім подав мені протокол для підпису і подзвонив. Коли Шубникова виводили, я набрався рішучості й закричав:
— Шубников, ради Бога, відмовтесь від своїх зізнань!
Наглядач, який стояв позад мене, завдав мені сильного удару по голові. На тому й скінчилася очна ставка.
Наступного вечора я знову був у Торнуєва. Перед столиком сидів малий чоловічок. Я сів.
— Знаєте цю людину?
— Ні, — відповів я.
Торнуєв звернувся до мого візаві.
— Чи знаєте звинуваченого?
— Так, це Олександр Семенович Вайсберг. Я знаю його сім років.
Я витріщився на нього, але не міг упізнати. Згодом усе-таки впізнав його лише тоді, коли Торнуєв назвав ім’я.