Цю людину я бачив лише один раз у житті. Було це 29 березня 1931 року, в день і час мого прибуття до Радянського Союзу. Я перетнув українсько-польський кордон у Шепетівці. Мав квитка до Харкова й не мав жодного карбованця в кишені. Кондуктор у вагоні вимагав від мене 5 карбованців за постіль. Мій попутник на прізвище Фленнінг, учитель німецької школи в Харкові, позичив мені ті 5 карбованців. У Харкові я послав йому ці гроші, але його самого вже ніколи не бачив. Тепер же той Фленнінг сидів проти мене. Він і тоді не був вгодованим, а зараз же був як привид.
— Звинувачуваний Фленнінг, — почав Торнуєв, — повторіть своє зізнання.
— Я познайомився з Вайсбергом у потязі Шепетівка-Харків. Він мені сказав, що їде з дорученням гестапо до Харкова, щоб там створити шпигунську мережу. Запитав мене, чи не хочу я працювати в його організації й запропонував мені великі гроші. Я відмовився.
— Як ви мотивували свою відмову, звинувачуваний Фленнінг? — запитав Торнуєв.
— Я сказав Вайсбергові, що вже віддавна працюю на гестапо.
— Вербовка Вайсберга не досягла мети лише тому, що ви були вже завербовані з іншого боку. Чи не це ви хочете сказати?
— Так, саме це я й хотів сказати, громадянине капітане.
— Чи мали ви пізніше якісь стосунки зі шпигунською групою Вайсберга, чи ваша робота здійснювалася в інших напрямках?
— Саме так, я працював у іншому напрямку, громадянине капітане.
Торнуєв звернувся до мене:
— Вайсберг, чи підтверджуєте зізнання свідка звинуваного Фленнінга?
Я не міг так швидко прийти до тями. Мені багато чого довелося пережити у цій будівлі. Знаю з власного досвіду, як тут роблять очні ставки. Знав немало гротескних подробиць із історії слідств проти моїх товаришів по камері. Але досі я не стикався з подібним випадком.
— Отже, ви підтверджуєте зізнання Фленнінга, звинувачуваний Вайсберг? — ствердив Торнуєв з усією серйозністю.
— Громадянине капітане, скажіть чесно: ви дійсно сподіваєтесь, що я підтвержу цей ідіотизм?
— Вайсберг, ти здурів!? Знов занудьгував за стільцем? Як ти зі мною розмовляєш? Хто тут має ставити питання: ти чи я?
Доки він кричав, я задумався, бо побачив шанс скомпрометувати протокол усієї очної ставки. Належало бути обережним і не видати заздалегідь своїх намірів.
— Вайсберг, питаю востанє — чи визнаєш, що у швидкому потязі між Шепетівкою та Києвом здійснив спробу завербувати звинуваченого Фленнінга до своєї шпигунської організації?
— Перед тим як відповісти, я хотів би задати Фленнінгу два питання. Чи дозволяєте, громадянине капітане?
— Що за питання?
— По-перше: коли мала місце ця спроба вербування?
— Фленнінг, відповідайте на запитання звинуваченого Вайсберга! — звелів капітан.
— Я не пам’ятаю точної дати. Було це наприкінці березня 1931 року. Я повертався з Німеччини до Харкова й зустрів Вайсберга в Шепетівці. Він позичив у мене 5 карбованців на постіль і при тій оказії зав’язалася розмова.
— Прошу це запротоколювати, громадянине капітане.
— Протокол буде написано після закінчення слідства.
— Громадянине капітане, — в цьому разі, який я вважаю дуже важливим, — вимагаю, щоб свідчення Фленніга були записані відразу, щоб відібрати в нього можливість потім від них відмовитись.
Рєзніков щось би запідозрив, але Торнуєв був простодушнішим.
Або не помітив куди я гну, чи, може, просто хотів мені допомогти спростувати безглузді звинувачення. Він записав відповідь Фленнінга.
— Моє друге питання полягає ось у чому: чи свідок Фленніг бачив мене коли-небудь до зустрічі? Чи знав про моє існування? Чи отримав від когось відомості про мене?
Фленнінг відповідав поволі, очі його неспокійно забігали.
— Ні, я ніколи Вайсберга перед тим не бачив й нічого про нього не чув.
— Мені цього вистачить. Я не підтверджую зізнань свідка Фленнінга. Вони цілковито висмоктані з пальця. Такої розмови ніколи не було.
— Чи наполягаєте на своїх зізнаннях, звинувачуваний Фленнінг?
— Наполягаю, громадянине капітане. — Фленнінг трохи потягнув час зі своєю відповіддю.
Торнуєв дописав протокол до кінця й дав його нам підписати.
Перед тим як підписати, я заявив:
— Громадянине капітане, я наполягаю на тому, щоб протокол цієї очної ставки залишився в моїй справі. Без нього я не підпишу «двохсотки».