Радянська преса місяцями друкувала статті під заголовками: «Звільнити Тельмана, Оссіцького та Маддалену!» Проте все це не допомогло, фашисти повідтинали їм голови. Якщо я підпишу цей протокол, і це колись дійде до Москви, то як там на це зреагують? Партія й Комінтерн шанують Маддалену як мученика німецького робітничого класу, а НКВС у Харкові таврує його як троцькісто-фашиста. Чи тепер ви розумієте, капітане Торнуєв, чому я не хочу підписувати цей протокол?
Торнуєв підвівся. Я вперше бачив цього флегматика схвильованим.
— Вайберг, не виключено, що в даному разі Лессинг набрехала.
Можливо, вона зробила це з контрреволюційних міркувань, щоб нас скерувати на фальшивий слід. Але це не міняє твоєї ситуації. Маєш, нарешті, скласти зізнання. Проти тебе є свідчення понад двадцяти свідків. Пора вже кінчати. В чомусь мусиш зізнатися.
— Мені нема в чому зізнаватися. Я невинуватий.
— Вайсберг, як це може бути? Чи НКВС арештовує невинуватих? Чи тримає їх у в’язниці по сім місяців? Хто в це повірить? Наберись спочатку розуму. Чому два десятки людей свідчать, що ти контрреволюціонер? Щось же в тому має бути? Чимось маєш поступитися. Головою муру не проб’єш. Ти просто дурень, коли гадаєш, що це тобі просто так минеться. Твоє безумство може мати для тебе небезпечні наслідки. Вже місяць працює «надзвичайна трійка».
Чи ти знаєш про це?
— Не знаю, що це значить.
— Якщо зізнаєшся, то станеш перед військовим трибуналом і отримаєш свої три роки. Якщо ж будеш продовжувати з нами боротьбу, то ми будемо змушені передати твою справу трійці. Лише вона може виправдати або скарати на смерть. Зважаючи на вагу звинувачень, не може бути й мови про твоє виправдання. Зізнання двох десятків свідків та п’ять очних ставок — то певна смерть.
— Чи зможе трійка розглянути мою справу без мене?
— Звичайно. Трійка є адміністративним судом. На її рішення нема апеляції, лише Верховна Рада може помилувати. Але апеляція про помилування буде направлена лише тоді, коли звинувачуваний визнає свою провину й попросить про помилування. Таким чином, якщо тебе присудять до смертної кари, ти маєш зізнатися, якщо хочеш залишитися живим. Але краще зізнатися відразу.
— Мені немає в чому зізнаватись.
— Це твоє останнє слово?
— Так.
— У такому разі я нічим не можу тобі допомогти.
Він наказав мене відвести. Більше я капітана не бачив. Моє слідство було перерване. Поновлене воно було через два місяці вже в Києві.
Відьомський Шабаш
Восени 1937 року прорвало всі греблі й повінь репресій затопила всю країну. Прокурори республік санкціонували з дня на день, ба!, з години на годину стоси наказів про арешти, не читаючи навіть прізвищ звинувачуваних. Чекісти, звільнені від усяких химер розуму, моральності та інтересів народу, розкривали змови одна фантастичніша за іншу. З запалом та запопадливістю, гідними кращої справи, вони винаходили нелегальні організації. Готували у своїх протоколах державні перевороти й приписували нічого не підозрюючим людям керівні ролі в збройних повстаннях. Арештовані навіть не пробували боронитися. Загальне безумство перейшло й на них. Вони не лише охоче складали вигадані зізнання, але й оздоблювали їх фантастичними подробицями. Та обставина, що майже всі народні герої пішли до в’язниць, заспокоювала їхнє сумління й надихала фантазію. Гаслом стало «чим гірше, тим краще». Вигадувалися злочини, від яких волосся ставало дибки на голові. Усунення найкращих людей з армії, народного господарства, науки, політики й техніки призвело до загальної катастрофи — може, то й був шлях довести до абсурду політику диктатора та його таємної поліції. Арештовані перестали боятися смерті за підготовку замаху на вождя, бо вважали, що мільйонів не можна розстріляти. Вони вже не вважали ганьбою зізнання в шпигунстві на користь Гітлера, який уже мав мільйони своїх шпигунів у країні, принаймні, у камерах НКВС. Вожді народу, герої Жовтневої революції зрадили країну на користь гестапо — того вимагало ДПУ. Найкращі голови в країні — винахідники й дослідники — цілими днями сушили свою голову над тим, як досягти рівня капіталістичної науки та техніки, а вночі складали плани, як повернутися назад і повисаджувати свої лабораторії в повітря. Саме цього вимагали від них чекісти.