Чекісти жили своїм життям, яке, однак, підпорядковувалось законам конкуренції. Кожен ревниво слідкував за успіхами свого колеги й намагався його переплюнути. Кожен відділ НКВС змагався з усіма іншими відділами. Кожне провінційне місто — з Москвою.
Не мала значення кількість заарештованих, ішлося про якість роботи. Слідчі, якщо хотіли зробити кар’єру, або навіть утриматися при своєму становищі, мусили викривати все небезпечніші змови. У їхніх протоколах заводи летіли в повітря, горіли зерносховища, потяги сходили з рейок, помирали від отруєння цілі полки Червоної армії.
Та цього всього було замало. Хотілося чогось значнішого, а головне оригінального. Гарячково вишукувались якісь контрреволюційні дії, — бо звинувачувані могли подати лише наміри, лише змови і ніяких повстань, лише накази про здійснення терористичних актів і ніякого застосування зброї, яку можна було б побачити й узяти до рук. Брак подібних зізнань пояснювався не впертістю звинувачуваних, а радянською дійсністю 1937 року. Опріч суцільної ненависті до диктатора, не було на той час у країні жодної нелегальної організації. Не було повстань, таємних складів зброї, замахів на провідних керівників країни. А люди з Політбюро не мали наміру стрілятися, аби тільки дати ДПУ речові докази.
Чим менше контрреволюційних дій могли виявити чекісти, тим більше вони викривали контрреволюційних намірів. Вже кожне село мало дві або три незалежних терористичних групи, кожна з яких жадала крові диктатора, у кожному промисловому підприємстві сиділи диверсанти, які прагнули замінувати електростанції. По всій країні залізничники тільки те й робили, що чекали нагоди пустити під укіс військовий транспорт. Бактеріологи винаходили нові хвороби, щоб знищити людей та військові підрозділи. Колишні партизани часів громадянської війни знову почали збиратися в лісах і хапатися за зброю. Політики готували передачу частини території давнім ворогам держави. Національні меншини виношували плани свого виходу із Союзу і приєднання до фашистської батьківщини, якщо навіть ця батьківщина була віддалена від них на 3 000 кілометрів, — наприклад, гітлерівська Німеччина від Німецької республіки Поволжя. Такий вигляд мав Радянський Союз у головах чекістів наприкінці 1937 року.
Та все ж не всі в’язні піддалися психозу. В камерах сиділи найкращі патріоти країни, п’ятдесятилітні люди, які колись на своїх плечах винесли революцію й громадянську війну. Тепер вони з сумом та неспокоєм спостерігали руйнацію їхньої справи. Вони не поділяли оптимізму молодих людей і не вірили в те, що «чистка» суперечить волі вождя і що вона є вибриком оскаженілого апарату ДПУ. Вони також не поділяли ілюзій інших стосовного того, що сам процес масового знищення призведе до знищення самого апарату знищення, що «чистка» мала сама собі остаточно покласти край. Ці люди чинили опір до самого кінця. Проти них був спрямований безжальний терор гебістів. Вони гинули під тортурами, але помирали без слова скарги.
У жовтні в «брехайлівці» сидів старий керівник партизанського руху. Людина геркулесової статури. Воював на Далекому Сході під проводом Лазо проти японців і проти білогвардійських генералів — Колчака та Унгерн-Стернберга. Тепер же він мав зізнатися, що був японським шпигуном, який видавав ворогам своїх соратників. Їм не вдалося зламати опору старого партизана, але вони добре відчули на собі його ненависть. Через тиждень його принесли непритомним до «брехайлівки». Лікар оглянув його й відправив до шпиталю. Співкамерник пізніше повідомив нас про його смерть. Лікарі та інші хворі питали його про те, що йому пороблено. Спочатку він мовчав, а потім, уже перед самою смертю, повідомив, що впав зі сходів.
На той час ми в камерах знали все, що діялося на волі. Ізоляція була порушена. Щогодинно прибували сотні нових в’язнів. Були вони живою газетою, але приносили нам більше, ніж це могла зробити піддана цензурі преса. Приходили вони з країни мовчання, де ніхто не смів відкрити рота, і лише в камерах починали говорити, бо вже не боялися арешту. Приходили з торбинками сухарів. Вони місяцями очікували на арешт. Коли ж та хвилина наставала, зникало напруження, і вони з полегшенням зітхали. Вони розповідали нам, що сталося з партією. Партійний секретар запитував кожного комуніста: «Скільки ворогів народу ти викрив?» І не приймав відповіді, що жодного. Реакція була стереотипною: «Ти хочеш сказати, що в вашому осередку немає ворогів народу чи, може, тебе не торкається сталінське гасло «революційної пильності»? Якщо хочеш залишитися в партії, видай ворогів». Хто тримався — був виключений, а це було запорукою арешту. Найчастіше, вже наступної ночі по виключеного приходили чекісти.