Уже навесні 1937 року мої товариші почали рахувати кількість арештованих. Кожен новоприбулий до Холодногірської в’язниці мав при собі трохи грошей і якісь предмети, які не вільно було брати з собою до камери. Наприклад, підтяжки, кишенькові ножики, металеві гребінці й тому подібне. При оформленні всі ці речі треба було здати до канцелярії й отримати навзамін дві квитанції: одну на гроші, другу на речі. Ті квитанції мали поточну нумерацію. Якщо до нас прибували два в’язні з інтервалом у місяць, то за різницею номерів ми могли встановити, скільки людей було арештовано в тому місяці. Холодна Гора була центральною в’язницею харківської області. Це означало, що всі в’язні, навіть якщо слідство велося десь у провінції, виходили етапом з Холодної Гори. Вони обов’язково затримувалися тут бодай на день. У цій центральній в’язниці формувалися групи для відправлення до далеких таборів. Ми рахували заарештованих і порівнювали свої підрахунки з загальною кількістю населення. Коли 20 лютого 1939 року я полишав Харків, було встановлено, що понад 5,5% людності міста й харківської області за два роки було заарештовано.
Харківський регіон є досить значним за розмірами, тому на основі своїх даних ми вже могли зробити висновки стосовно всієї країни в цілому. Але ми тим не обмежились.
Ми довідалися від в’язнів, які прибували з інших міст як свідки, або з таборів на додаткове слідство, що наш метод підрахунків використовувався в усіх центральних в’язницях країни. І скрізь в’язні приходили до того самого результату, який коливався між 5,5 та 6% загальної кількості людей у країні. Беручи для обережності менше число, маємо 9 мільйонів заарештованих.
Від цього числа треба відняти приблизно 2 мільйони, що припадають на кримінальників. Навесні 1938 року Народний комісар внутрішніх справ Єжов міг із задоволенням стверджувати, що без особливих труднощів йому вдалося поповнити трудові табори мільйонами нових примусових робітників. Апетити його зростали.
Але в цей час уже було небезпечно арештовувати нові мільйони політичних в’язнів. Господарському життю країни загрожувало повне знекровлення, якщо будуть забрані рештки висококваліфікованих робітників. Тоді Єжов видав наказ про арешт усіх кримінальників.
Новоарештовані у своїй більшості були саме кримінальними злодіями. Були серед них і ті, що колись, можливо навіть 20 років тому, конфліктували з законом і чиї прізвища з того приводу фігурували в міліцейських архівах. Я зустрічав бухгалтера, який у 1923 році, тобто 15 років тому, отримав за якийсь недогляд незначне покарання. Від того часу він сумлінно працював, а зараз мусив разом із іншими йти до табору, хоч йому не пред’явили нічого нового.
Кримінальники не поставали перед жодним судом, бо проти них не було звинувачень. Вони мали справу з спеціальною комісією, котра розглядала по кілька сотень справ щоденно на підставі міліцейських списків і щоденно висилала їх по етапу сотнями. Вони завжди отримували від трьох до п’яти років «виправних таборів». Я ніколи так і не зміг дізнатися, чому одним давали п’ять, а іншим лише три роки.
Начальники міліції районів щомісяця отримували вказівки згори стосовно контингенту кримінальників. Москва визначала плани областям, а ті роздавили їх по районах. Однак часто траплялося, що якийсь нещасний начальник міліції не міг знайти у своєму районі досить злочинців, зазначених у квотах. Злочинці, котрі були зазначені в спущеному згори переліку як такі, що належать до його району, фактично давно вже той район полишили. У такому разі начальник міліції заради дотримання квоти під різними вигаданими приводами арештовував цілком невинуватих людей. Добре розуміючи, що для західно-європейця це звучить дико, я наведу конкретний приклад.
Наприкінці літа 1938 року я знаходився разом із 130 іншими людьми в загальній камері в умовах, які важко описати. Важливо зазначити, що завдяки такому життю протягом довгого часу в умовах голоду, я захворів на щось подібне до цинги, внаслідок чого в мене виявилася хвороба шкіри. Увесь мій живіт покрився болючими виразками. Голодуванням я домігся переводення до шпиталю. Лікар мене оглянув, призначив мазь і спровадив до приміщення, один вигляд якого привів мене в розпач, настільки неймовірно погані умови там були. Вся підлога була вкрита старими мішками, які злипалися від бруду. На тих мішках лежали голі тіла, вимащені товстим шаром мазі. Я не захотів там лягати й почав вимагати лікаря, який виявився людиною доброї волі. Він погодився з тим, що кімната має жахливий вигляд, але й заспокоїв тим, що все це лише має вигляд бруду, а насправді не являє собою ніякої небезпеки. Бруд, який я бачив, був маззю, якою були спеціально просякнуті мішки для стерилізації кімнати. Все це мало вигляд досить таки огидний, але було, буцімто, корисним для мого здоров’я. Я сприйняв його пояснення — мені просто більше не було чого робити — роздягся і ліг на мішок. Біля вікна стояв циган із сином і обидва вони плакали. На той час вікна наших камер уже були позабивані бляхою, і ми не могли бачити неба. Тут, у шпиталі, вікон не чіпали. Я підійшов до вікна і став дивитися. Було видно велике, густо вкрите листям дерево. Його вигляд радував моє серце. Я вже рік як не бачив зеленого листя. Цигани плакали. Зав’язалася розмова: