— Чому плачеш?
— Сидимо вже два місяці.
— Я сиджу вже двадцять місяців і не плачу.
— Так, але ви завжди замкнені, а ми звикли до волі, ми вміємо жити лише на волі.
Виявилося, що він мав на увазі: ми, городяни, сидимо завжди в будинках, тобто завжди замкнені. Натомість вони, цигани, живуть під відкритим небом.
Я познайомився з його сином.
Він і його родичі були грабарями. Мандрували разом зі своїми кіньми, жінками та дітьми по всьому Радянському Союзу з заходу на схід і з півдня на північ. Скрізь, де траплялася якась велика будова, вони зупинялися і декілька тижнів виконували земляні роботи.
Будували фундаменти й впорядковували територію. Чоловіки копали, а жінки вивозили землю на малих тачках. На більшу відстань вивозили землю кіньми. Їхня артіль складалася приблизно з 25 чоловіків та 50 жінок і дітей. Після закінчення роботи отримували гроші і їхали далі. На радянському жаргоні їх називали «працюючими циганами».
Улітку 1938 року вони закінчили якусь роботу в Криму й подалися на північ. Увечері зупинилися в якомусь колгоспі в районі Мелітополя. Запитали голову про дозвіл попасти коней, він дозволив. Коні паслися, цигани танцювали. Прийшла колгоспна молодь і танцювала разом із ними. Потім циганки ворожили селянкам на картах. Наступного ранку вони хотіли їхати далі. Але з’явилася міліція, випрягла коней і арештувала всіх чоловіків.
— У Мелітополі міліція не захотіла з нами розмовляти, — скаржився циган, — вони хотіли лише з’ясувати, як ми називаємося та де народилися. Ми ж були настільки дурними, що повідомили їм це. Троє з нас не знали, де народилися. Їх відпустили. Ми не хотіли виходити з кабінету, доки нам не буде сказано, який злочин ми вчинили. Один із них повідомив: «Ви паразити. Ви пограбували колгоспну власність». Ми працюємо так само тяжко, як і люди в містах або селах, а що мандруємо, так то не злочин, а наш звичай. До того ж у нашому становищі ми не можемо дістати в жодному місті постійної роботи.
Через тиждень після арешту циганів відправили до Харкова. Там вони постали перед «трійкою». Мій циган, навчений досвідом Мелітополя, відмовився від названого раніше прізвища, доки йому не повідомлять, у чому він провинився. Нарешті, керівник «трійки» заглянув у папери й сказав:
— Ви скоїли злочин стосовно колективної власності. Ваші коні потравили колгоспну траву.
— Але ми запитали дозволу пасти коней й отримали його. Скрізь, куди ми приходили, нам дозволяли пасти коней. Люди в колгоспах не такі злі, як ви.
— Ви ворожий елемент. А ваші жінки — ворожки.
І тут йому цей простий чоловік дав відповідь, на яку ми, інтелектуали, не спромоглися додуматись упродовж декількох років.
— Коли жінки ворожать на картах, то чому забираєте нас, а не жінок? Де написано, що ми маємо відповідати за своїх дружин?
У цих кількох простих словах цигана було неприйняття глибоко антидемократичного принципу, який виключав будь-яку правову безпеку. Це принцип групової відповідальності.
Взагалі конституція й законодавство Радянського Союзу не мають того людиноненависницького принципу, і лише один раз він був формально впроваджений до законодавства (було це в 1938 році) коли радянські люди, які втекли за кордон, були звинувачені в порушенні статті 58 радянського кримінального кодексу — зраді батьківщини. Лише одне покарання було впроваджено радянським законодавством за втечу з раю — смертна кара. У цьому разі радянське законодавство визнало родичів втікача відповідальними за його злочин. Якщо не помиляюсь, то згідно зі статтею 58 1а, вони можуть бути покарані на строк від 10 до 25 років таборів посиленого режиму. Поза тим нема жодного права в Радянському Союзі, яке б знало поняття колективної відповідальності. Формальне застосування цієї засади в карному кодексі також дуже обмежене. Але на практиці вона проникла в радянське життя. Та суперечка з правом панувала вже під час революції та громадянської війни — не була вона знахідкою сталінської епохи, — але тоді вона обмежувалася застосуванням до членів родин капіталістів та землевласників. Французька революція так само чинила з поваленою аристократією. Під пануванням Сталіна той принцип змінив свою функцію. Тепер кожна особа — робітник, селянин чи інтелігент, безпартійний чи комуніст, — була відповідальною за все, що діялося в її оточенні. Загальне партійне гасло забов’язувало кожну радянську людину до революційної пильності. А це означає, — якщо перекласти на звичну мову простих людей, — до доносів на всіх «ворогів народу», які жили поруч. «Ворогом народу» був кожен, кого можна було запідозрити в тому, що в глибині душі він вороже налаштований стосовно диктатора. Оточенням, за яке людина несла відповідальність, вже не був громадянський клас або родина, а місце роботи й коло приятелів. Якщо на якомусь заводі забрано велику кількість інженерів як «ворогів народу», то з партії виключали директора заводу і секретаря парторганізації.